09.02.2004
Закрити “Сільські вісті” законним шляхом уже неможливо?

Володимир Бойко, Тетяна Монтян, для "Телекритики"

Судове рішення про закриття “Сільських вістей” є незаконним і підлягає
скасуванню. І не тому, що антисемітизм – це добре, а тому, що в цивільному процесі не можна встановлювати факт розпалювання міжнаціональної ворожнечі – це є прерогатива процесу кримінального.

"Телекритика", стежачи за перипетіями навколо закриття рішенням суду
"Сільських вістей", публікувала найрізноманітніші думки експертів з цього приводу. Як ті, що непримиренно засуджували газету за антисемітські публікації, так і ті, що, не виправдовуючи газету, водночас вбачали у цьому конфлікті замовлення влади на закриття наймасовішого опозиційного видання.

Фактично, публічна дискусія звелася до протистояння цих двох тез.

Сьогоднішня наша публікація пропонує поглянути на ситуацію під дещо іншим кутом зору. „Телекритика” також готова і надалі продовжувати дискусію – з огляду на значущість прецеденту для всієї української преси.

Є величезна та добре обґрунтована підозра, що історія з публікацією в
“Сільських вістях” антисемітських витворів такого собі Яременка та наступне судове рішення про закриття газети – плід певних політичних домовленостей, у ході яких кожна зі сторін переслідувала свої цілі та вважала, що зможе переграти та надурити іншу.

А такі колоритні персонажі, як професор Яременко, суддя Саприкіна, комітетчик-антифашист Шлаєн та газета “Сільські вісті” були дбайливо підібрані на “кастингу” виключно для того, щоб зігратисвої ролі в цьому спектаклі.

При цьому найбільш дивує, що ніхто з тих, хто заступився за газету, влаштовуючи мітинги проти її закриття, навіть не звернув уваги на те, що судове рішення про закриття “Сільських вістей” є незаконним і підлягає скасуванню. І не тому, що антисемітизм – це добре, а тому, що в цивільному процесі не можна встановлювати факт розпалювання міжнаціональної ворожнечі – це є прерогатива процесу кримінального.

“Рішення суду не можна розцінити інакше як велику провокацію”, –
зазначається у заяві Національної спілки журналістів України та Гільдії
головних редакторів ЗМІ. Хотілося б зауважити, що не тільки рішення суду, а
всю історію з публікаціями “шедеврів” пана Яременка та наслідками цих
публікацій. Тому що рішення суду є лише малесеньким шматочком величезного
пазла, який можна брати в рамку та вішати на стіну як зразок
антисемітсько-українофобних ігрищ, що однаковою мірою ганьбить обидві
“зацікавлені сторони”.

Скажімо прямо – таких печерних антисемітів, як Яременко, вистачає як в
Україні, так і деінде у світі. Приказка про відсутність води в крані є
універсальною, і її аналоги є, мабуть, у мові будь-якого народу, серед якого
компактно проживають євреї. Давно визнано, що справа тут не в євреях, а в
комплексі меншовартості, притаманному в усі часи суттєвому прошарку
населення всіх країн світу. Це прекрасно підмітив ще Черчілль, який
зауважив, що в Англії немає антисемітизму тому, що англійці не вважають себе дурнішими за євреїв. Звичайно, Черчілль англійцям лестив, і в цьому може переконатися кожен, хто перечитає дитячу книжечку Вальтера Скотта про доблесного лицаря Айвенго або поспілкується з пересічними англійцями, які, втім, у масі своїй досить розумні, щоб не афішувати свій антисемітизм навіть у випадку його наявності.

Нормальна людина також ніколи не сприйматиме антисемітські, українофобні, расистські та інші витівки інакше, як свідчення психічних вад (якщо ці витівки щирі) або брутального цинізму (якщо ці витівки
свідомо-провокативні).

Можна не сумніватися, що режисери спектаклю є цілком розумними та адекватними людьми й мають саме такі – свідомо-провокативні – погляди. Бо важко повірити, щоб у нормального єврея писульки Яременка могли викликати якісь почуття, крім зневаги та сміху, а нормального українця – змусили погано ставитися до євреїв. Отже, питання тут зовсім не в зазіханнях на національні почуття чи в “розпалюванні ворожнечі” – питання в цинічному використанні ницих інстинктів малокультурних людей для брудних цілей.

І найпростіше припущення, яке пояснює появу в “Сільських вістях”
антисемітських рептильок пана професора, полягає в тому, що політикани з
одного боку прагнули шляхом цієї провокації довести, що в Україні пишним
цвітом квітне печерний антисемітизм, з яким вони борються щосили, а
політикани з другого боку прагнули використати ниці інстинкти електорату та
черговий раз попіарити себе як “жертв злочинного режиму”.

Але мова не про політичне підґрунтя судового спектаклю, а про виняткове
юридичне невігластво учасників вистави.

Рішення про закриття газети було прийнято суддею Шевченківського райсуду Іриною Саприкіною в порядку цивільного судочинства за позовом мало кому відомого раніше керівникаантифашистського комітету пана Шлаєна. І це при тому, що, відповідно дочинного законодавства, суд при розгляді цивільної справи взагалі позбавлений права встановлювати наявність чи відсутність дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі.

Аналогічним чином не може суд у цивільному процесі за позовом читачів газет встановлювати наявність чи відсутність фактів умисних убивств, грабежів, хабарництва чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Тому, що вказані діяння передбачені не цивільним законодавством, а
кримінальним і в Кримінальному кодексі України існують статті з відповідним складом злочину. Зокрема, в диспозиції статті 161 КК України йдеться про“умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті...” та т. ін., а це означає, що наявність чи
відсутність у публікаціях Яременка складу цього злочину може бути
встановлена виключно вироком суду в кримінальній справі, оскільки відповідно до статті 62 Конституції України ніхто не може бути визнаний винним у скоєні злочину інакше як за вироком суду в порядку, встановленому
кримінально-процесуальним законодавством.

Дивують коментарі деяких юристів, які скаржилися на те, що в Законі України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” нечітко
прописані критерії “розпалювання ворожнечі”. Але в цьому законі також не
прописані критерії зґвалтування або мародерства, і це не дивно – бо нема
чого цим “прописуванням” робити в такому законі.

Не можна в порядку цивільного судочинства встановлювати наявність чи відсутність складузлочину – і край! Для того, щоби закривати газету за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, спочатку потрібно було порушити за фактом публікацій Яременка кримінальну справу, провести досудове слідство, в ході якого виявити причетних до злочину осіб та притягнути їх до
відповідальності, передати справу до суду та дочекатися, доки набуде законної сили вирок, у якому буде зазначено, що злочин скоєно шляхом
використання в тому числі такого знаряддя, як друкований ЗМІ “Сільські
вісті”.

І лише після цього можна порушувати питання про закриття газети.

Суддя І.Саприкіна про це зобов’язана була знати хоча б тому, що саме на
такий порядок прийняття рішень про закриття друкованих видань вказав
Верховний суд України. 23 травня 2003 року Судова плата в цивільних справах
ВСУ розглянула в касаційному порядку аналогічну справу щодо газети
“Опозиція”, яка була закрита 14 грудня 1995 року рішенням Старокиївського
районного суду м. Києва. Позов заявило Міністерство України у справах преси та інформації у зв’язку з тим, що ця газета, на думку позивача, друкувала матеріали, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Позов було задоволено, а газету закрито, одначе рішення суду першої інстанції та ухвала Київського міського суду про залишення цього рішення без змін були скасовані Верховним судом, оскільки: “відсутність на час розгляду справи судом вироку суду про визнання винним у вчиненні кримінально караних діянь шляхом використання друкованого засобу масової інформації та відсутність інших обставин, визначених законом як підстава для припинення випуску друкованого засобу масової інформації, позбавляють суд права робити висновок про припинення випуску цього засобу масової інформації”.

Такий порядок доведення складу злочинів встановлено зовсім не випадково. Бо, якщо звернутися як до прикладу до діяння, передбаченого статтею 161 КК України, то треба зазначити, що “розпалювання міжнаціональної ворожнечі” – це зовсім не публікація безглуздих антисемітських статей пана Яременка, а, скоріше, те, що робиться, наприклад, у Донецьку, коли на площі виганяють людей з російськими прапорами та антиукраїнськими гаслами. Але для того, щоби констатувати в суді “розпалювання”, потрібно спочатку провести цілу низку слідчих дій – допити, огляд місця подій, при потребі – обшуки та відтворення обстановки скоєння злочину, експертизи та очні ставки, які б доводили умисел, спрямований саме на розпалювання міжнаціональної ворожнечі,
а не що інше.

У випадку, якщо дії, що ображають національну чи расову
гідність, чинилися без наявності такого умислу або умисел був направлений на інше, то склад злочину відсутній. Це – ази кримінального процесу.

Але законним шляхом – тобто шляхом порушення кримінальної справи та притягнення до відповідальності Яременка з наступним судом та вироком щодо нього – організатори закриття “Сільських вістей” не пішли. Можливо, тому, що антисемітизм, попри всю ганебність цього явища, сам по собі не є злочином і вирок щодо Яременка, цілком можливо, був би виправдовувальним.

А, може, тому, що в ході досудового слідства довелося б шукати відповіді на інші питання, зокрема – невже головний “антифашист” пан Шлаєн та іже з ним вперше дізналися про існування професора Яременка лише з публікацій у газеті “Сільські вісті”? Що, раніше роздуми Яременка друкувалися підпільно, “в Амстердамі у П’єра Ружа”? Не кажучи вже про те, що в Україні виходять та прекрасно почуваються антисемітські газета “Ідеаліст” та журнал “Персонал”.

Довелося б слідству давати оцінку також і тому факту, що коли газета “Ідеаліст” з тиражем 2000 екземплярів надрукувала знаменитий список “жидів у Верховній Раді”, куди входила Юля Тимошенко та інші “100-відсоткові євреї”, цей список з належним посиланням на “Ідеаліст”, з обуренням і т. ін. ..негайно був передрукований “Столичними новостями”, значно, м’яко кажучи, більшим тиражем.

Не може не звернути на себе увагу й та обставина, що після винесення рішення суддя Саприкіна кинулася роздавати інтерв’ю, запевняючи журналістів, що прийняте нею рішення є виключно законним та обґрунтованим. Взагалі-то суддівська етика передбачає, що всі свої аргументи суддя має викладати в тексті рішення, а не на прес-конференціях. Але громадська активність Саприкіної пояснюється дуже просто – достатньо порівняти це рішення з іншими, які виносила пані Ірина, щоби навіть без філологічної експертизи засумніватися в тому, що текст писала вона, а не зовсім інші люди.

Не кажучи вже про те, що написати 18 сторінок тексту за той невеликий час, доки ця суддя перебувала в нарадчій кімнаті, неможливо просто фізично.

Але в будь-якому випадку закрити “Сільські вісті” законним шляхом уже
неможливо, якщо навіть прокуратура після рішення Саприкіної порушить
кримінальну справу та притягне Яременка до відповідальності.

Тому що,якщо навіть обвинувальний вирок щодо цього професора антисемітських наук і будевинесений, то це трапиться вже після скандальних публікацій. А до вироку ані газетярі, ані суддя Саприкіна не могли знати, що публікації – злочинні.