|
Максим Стріха, український фізик і літератор Про наболіле Коли наприкінці 1980-х в Росії вже масово продавалися писання І.Шафаревича з викриттям “всесвітньої сіонської змови”, а “Наш соврємєннік” із “Літературною Росією” доскіпливо ділили письменників на “російських” і “російськомовних”, в Україні ще панувала цілковита злагода й гармонія. Щоправда, час від часу КҐБ ширив чутки про неминучі майбутні погроми потому, як до влади прорвуться “націоналісти”. Але новостворений Рух відповідав на них заявами: Україна – для всіх, хто у ній живе, а на його мітингах у морі синьо-жовтих неодмінно майорів і один біло-блакитний прапор із зіркою Давида. В одній із тодішніх дискусій І.Дзюба з гордістю проголошував: в Україні, безумовно, трапляється побутовий антисемітизм (а де, скажіть, його немає?), зате, на відміну від “братньої” Росії, немає антисемітизму “інтелектуального”.
Навпаки,
дехто відверто співчував Щербатюкові, проти якого таки порушили кримінальну
справу. Багато води сплинуло відтоді в Дніпрі. І ось Україна дочекалася закриття з причини “розпалювання міжнаціональної ворожнечі” першої газети. Причому якої! Найтиражніших за числом передплатників “Сільських вістей”, які відверто тяжіють до СПУ О.Мороза й залили чимало сала за шкуру нинішнім можновладцям на чолі із президентом Л.Кучмою. Приводом для заборони стала низка публікацій професора В.Яременка, про рівень і наукову сумлінність яких свідчить крилата вже фраза про те, що 1941 року на Україну посунули “400000 євреїв-есесівців”.
Але мене дивує інше: навіщо сама газета (приводів розправитися з якою ретельно шукали) так уперто “наривалася” на власне закриття? Адже вже одного цитованого вище твердження В.Яременка досить для доведення факту “розпалювання ворожнечі”, а санкцію за таке діяння закон передбачає єдину – не попередження, не штраф, а саме закриття видання. І чому опозиції так і не вистачило мужності сказати: так, газета справді помилилася, але помилка редактора – зовсім не підстава карати півмільйона сільських передплатників? (Лише Віктор Ющенко засудив зміст публікацій В.Яременка – але навіть його власна прес-служба не надто ретельно поширювала ту заяву).
Кривавий і сліпий тероризм - огидний. Але великим фарисейством було б не помічати того, що живильним середовищем, з якого з’являються (і з’являтимуться) терористи-самогубці, є трагедія народу, позбавленого землі й майбутнього.
Коли під приводом “боротьби з сіонізмом” (загалом цілком припустимої, бо жодна ідеологія не може бути поза критикою) з’являються матеріали, покликані викликати расову ненависть до євреїв (а як інакше, окрім огиди й ненависті, можна поставитися до народу, 400000 синів якого – так твердить В.Яременко - замаскувалися й вдягли есесівську форму, й не пожаліли 6000000 своїх братів, сестер, батьків, матерів і дітей, аби знищити заразом десятки мільйонів “гоїв” - слов’ян та інших арійців?)
Але не з “євреїв-сіоністів” (і взагалі не з євреїв, які шанували свою віру й традицію – недарма бо батько відомого революційного вождя сумно казав: “Заварять кашу Троцькі, а сьорбатимуть її Бронштейни”). А з “безнаціональних” євреїв – фанатиків майбутньої “світової революції”, які в масі своїй теж згоріли в другій хвилі “великого терору”, розчистивши місце для нової, вже російської комуністичної державності (яку було остаточно утверджено знаменитим тостом Сталіна “за вєлікій рускій народ”). Але про всі ці дражливі речі С.Білокінь пише бездоганно коректно, спираючись не на вигадки й легенди, а на величезний масив архівних документів.
Бо змінити суть режиму Кучми й Медведчука (мушу розчарувати “пильних патріотів” – обох названих діячів навіть за Нюрнберзькими законами Третього Рейху визнали б “щирими арійцями”) можна не “антисіоністськими” статтями, а лишень продуманою тактикою боротьби за того “маленького українця”, який сьогодні настільки відчужений від власної держави, що вже й геть не цікавиться тим, що відбувається на її вищих щаблях.
Вона бо настільки різна, що вивести “середнє” з олігархів Суркіса й Рабіновича, “антифашиста” Сєні Шлаєна, шанованого академіка-лікаря Трахтенберга, самовідданих видавців української книги Фінберга й Фінкельштейна, блискучого українського поета Мойсея Фішбейна, й, нарешті, сімдесятип’ятирічного газівника дяді Міші, який у стоптаних черевиках безвідмовно приходить ремонтувати мою стареньку газову колонку, - ледве чи вдасться.
|
|
| |
|
|
|
|