Максим Стріха, український фізик і літератор

Про наболіле

Коли наприкінці 1980-х в Росії вже масово продавалися писання І.Шафаревича з викриттям “всесвітньої сіонської змови”, а “Наш соврємєннік” із “Літературною Росією” доскіпливо ділили письменників на “російських” і “російськомовних”, в Україні ще панувала цілковита злагода й гармонія. Щоправда, час від часу КҐБ ширив чутки про неминучі майбутні погроми потому, як до влади прорвуться “націоналісти”.

Але новостворений Рух відповідав на них заявами: Україна – для всіх, хто у ній живе, а на його мітингах у морі синьо-жовтих неодмінно майорів і один біло-блакитний прапор із зіркою Давида.

В одній із тодішніх дискусій І.Дзюба з гордістю проголошував: в Україні, безумовно, трапляється побутовий антисемітизм (а де, скажіть, його немає?), зате, на відміну від “братньої” Росії, немає антисемітизму “інтелектуального”.

Проте вже 1992 року тодішній офіціоз “Просвіти” газета “Слово” (безумовно, далеко не найтиражніша й не найпомітніша на ринку) надрукувала статтю А.Щербатюка “Дух крови”, в якій пропонувалося зашморгнути чи то “москальські шиї жидівськими кишками”, чи то – “жидівські шиї кишками москальськими”. Автор цих рядків тоді демонстративно вийшов із головної ради “Просвіти”. Але солідарності з боку інших членів головної ради не дочекався. Мовчали, не бажаючи вв’язуватися у відверто брудну справу, й провідні наші інтелектуали.

Навпаки, дехто відверто співчував Щербатюкові, проти якого таки порушили кримінальну справу.

Багато води сплинуло відтоді в Дніпрі. І ось Україна дочекалася закриття з причини “розпалювання міжнаціональної ворожнечі” першої газети. Причому якої! Найтиражніших за числом передплатників “Сільських вістей”, які відверто тяжіють до СПУ О.Мороза й залили чимало сала за шкуру нинішнім можновладцям на чолі із президентом Л.Кучмою.

Приводом для заборони стала низка публікацій професора В.Яременка, про рівень і наукову сумлінність яких свідчить крилата вже фраза про те, що 1941 року на Україну посунули “400000 євреїв-есесівців”.

Кажу – “приводом”, бо реальна причина закриття видання очевидно полягала саме в його опозиційності й масовості. Адже як ні в чому не бувало далі виходить собі редагована М.Бахарєвим “Кримская правда”, проти антиукраїнських пасажів якої тьмяніють усі “антисіоністські” інвективи київського професора. Але “Кримская правда” президента не зачіпає – а відтак навіть одержала привітальну грамоту від спікера парламенту до свого ювілею (тішуся надією, що В.Литвин підписав те привітання, підготовлене апаратом, не читаючи).

Але я справді не про те. Для мене цілком очевидно: люди, які надумали боротися з “розпалюванням міжнаціональної ворожнечі” шляхом закриття “Сільських вістей”, досягнули цілком протилежного (я в ті дні чув у київських маршрутках чимало злих розмов про “жидів, які закрили нашу газету”).

Але мене дивує інше: навіщо сама газета (приводів розправитися з якою ретельно шукали) так уперто “наривалася” на власне закриття? Адже вже одного цитованого вище твердження В.Яременка досить для доведення факту “розпалювання ворожнечі”, а санкцію за таке діяння закон передбачає єдину – не попередження, не штраф, а саме закриття видання. І чому опозиції так і не вистачило мужності сказати: так, газета справді помилилася, але помилка редактора – зовсім не підстава карати півмільйона сільських передплатників? (Лише Віктор Ющенко засудив зміст публікацій В.Яременка – але навіть його власна прес-служба не надто ретельно поширювала ту заяву).

Відразу хочу наголосити: автор не є “платним наймитом світового сіонізму”. З “п’ятою графою” коліна так до шостого-сьомого в нього теж усе гаразд. І він справді поділяє думку більшості сьогоднішніх європейських інтелектуалів про те, що Держава Ізраїль (чи, точніше, її керівництво, яке не може, чи й не прагне досягнути, нарешті, справедливого миру з палестинцями) перетворилася нині на головну загрозу світовій безпеці.

Кривавий і сліпий тероризм - огидний. Але великим фарисейством було б не помічати того, що живильним середовищем, з якого з’являються (і з’являтимуться) терористи-самогубці, є трагедія народу, позбавленого землі й майбутнього.

Але водночас автор щиро вважає, що інтелігентна, освічена людина не може мовчати, коли “протоколи сіонських мудреців”, виготовлені в надрах царської охранки, видають за автентичний документ.

Коли під приводом “боротьби з сіонізмом” (загалом цілком припустимої, бо жодна ідеологія не може бути поза критикою) з’являються матеріали, покликані викликати расову ненависть до євреїв (а як інакше, окрім огиди й ненависті, можна поставитися до народу, 400000 синів якого – так твердить В.Яременко - замаскувалися й вдягли есесівську форму, й не пожаліли 6000000 своїх братів, сестер, батьків, матерів і дітей, аби знищити заразом десятки мільйонів “гоїв” - слов’ян та інших арійців?)

Автор переконаний: на складне минуле українців і євреїв не можна накладати “табу”. І в ч.2 “Сучасності” за цей рік наш відомий історик С.Білокінь друкує дослідження з більше ніж дражливою назвою: “Двадцять років єврейської державності в Україні (1918-1938)”. Він переконливо доводить: комуністична махіна, яка організовувала голодомор і великий терор, справді складалася переважно з євреїв.

Але не з “євреїв-сіоністів” (і взагалі не з євреїв, які шанували свою віру й традицію – недарма бо батько відомого революційного вождя сумно казав: “Заварять кашу Троцькі, а сьорбатимуть її Бронштейни”).

А з “безнаціональних” євреїв – фанатиків майбутньої “світової революції”, які в масі своїй теж згоріли в другій хвилі “великого терору”, розчистивши місце для нової, вже російської комуністичної державності (яку було остаточно утверджено знаменитим тостом Сталіна “за вєлікій рускій народ”). Але про всі ці дражливі речі С.Білокінь пише бездоганно коректно, спираючись не на вигадки й легенди, а на величезний масив архівних документів.

Більше того, не є секретом, що в середовищі світового єврейства є чимало людей, які свідомо паразитують на боротьбі з антисемітизмом (і не від того, щоб підживити його, коли він геть сходить нанівець). І в цьому сенсі одним з провідних агентів сіонізму в Україні можна було б назвати саме професора Яременка, який дав стільки поживи для торжества ненависної йому ідейної концепції…

Але якщо українська опозиція насправді віритиме, що головною причиною негараздів України є “світова сіоністська змова”, то ця опозиція - приречена.

Бо змінити суть режиму Кучми й Медведчука (мушу розчарувати “пильних патріотів” – обох названих діячів навіть за Нюрнберзькими законами Третього Рейху визнали б “щирими арійцями”) можна не “антисіоністськими” статтями, а лишень продуманою тактикою боротьби за того “маленького українця”, який сьогодні настільки відчужений від власної держави, що вже й геть не цікавиться тим, що відбувається на її вищих щаблях.

Тому панове “професійні українці” з числа читачів газети “Ідеаліст” і вчених дописувачів “Сільських вістей”! Давайте облишимо стотисячну єврейську громаду України в спокої.

Вона бо настільки різна, що вивести “середнє” з олігархів Суркіса й Рабіновича, “антифашиста” Сєні Шлаєна, шанованого академіка-лікаря Трахтенберга, самовідданих видавців української книги Фінберга й Фінкельштейна, блискучого українського поета Мойсея Фішбейна, й, нарешті, сімдесятип’ятирічного газівника дяді Міші, який у стоптаних черевиках безвідмовно приходить ремонтувати мою стареньку газову колонку, - ледве чи вдасться.

Переймаймося натомість собою – бо, на відміну від росіян, ми досі маємо абсолютно інше співвідношення між “українцями” й “україномовними” (майже половина перших не належить, на жаль, до других).