Володимир (Зєев) Ханін. Благословення замість прокляття: чому бойкот Ізраїлю не має перспектив

«І поблагословлю, хто тебе благословить,

хто ж тебе проклинає, того прокляну»

(Буття, 12:3)

На минулий 2017 і нинішній 2018 рік випало ціле сузір'я пам'ятних дат, так чи інакше пов'язаних з єврейською державою. Які в найрізноманітніших сенсах цього слова, аж ніяк не залишилися без уваги громадськості. Зазначені дати і ювілеї стали для ізраїльтян та їхніх друзів і партнерів у світі приводом для багатьох подій — святкових, економічних і меморіальних. А для ворогів єврейської держави — як арабських, так і їх лівацьких, неофашистських, ісламістських та інших антисемітських союзників — приводом для чергових нападок на Ізраїль і резонансних кампаній по його делигітимації.

Серед них — піввіковий, що справляє враження ювілей перемоги Ізраїлю над арміями п'яти арабських країн в Шестиденній війні 1967 року, яка рішуче змінила геостратегічний розклад сил в Східному Середземномор'ї. У серпні того ж 2017 року було відзначено 120-річчя Першого сіоністського конгресу. Потім, 2 листопада — 100-річчя Декларації Бальфура про визнання Великобританією, а за нею і іншими великими державами і деякими регіональними силами, включно з Туреччиною і «фракцією еміра Фейсала» в панарабському русі Палестини (в єврейській історичній традиції — Ерец-Ісраель, тобто «Земля Ізраїлю»), місцем для «національного дому для єврейського народу».

А 29 листопада 2017 року — 70-річчя доленосного голосування в Генасамблеї ООН про розподіл території Західної Палестини між євреями і арабами — що, як відомо, було схвалено сіоністським рухом і відкрило шлях до проголошення Держави Ізраїль. Але було рішуче відкинуто лідерами країн ЛАД і палестинських арабів, які ініціювали першу арабсько-ізраїльську війну (в ізраїльській традиції — Війна за незалежність), в якій араби зазнали поразки, а тема створення ще однієї арабської держави на території на захід від річки Йордан була надовго (а можливо, і назавжди) знята з порядку денного.

Показово, що саме 29 листопада, розпочинаючи з 1977 року, тобто вже 40 років, з ініціативи арабсько-мусульманських, прокомуністичних країн і країн, «що не приєдналися», в ООН щорічно проводиться масштабний антиізраїльський захід — «День солідарності з арабським народом Палестини», якому присвячуються чергові «антисіоністські» (насправді — антисемітські) провокації. Учасники цих антисемітських і антисіоністських кіл доклали чималих зусиль для того, щоб не менш вражаюче «відзначити» 70-річний ювілей Держави Ізраїль, який святкувався у квітні і травні 2018 року. До цієї дати були приурочені серії дипломатичних та інформаційних кампаній на Близькому Сході і в країнах Заходу та демаршів в ООН, а також провокацій в Єрусалимі, Юдеї, Самарії і навколо Гази, піком яких мав стати «марш повернення» — спроби масового насильницького прориву кордону на півдні Ізраїлю, що були організовані правлячим в секторі Газа ісламістським терористичним угрупуванням ХАМАС.

Провал арабського бойкоту

Додамо, що на цьому тлі майже без уваги залишилася ще одна кругла дата — 80-річчя конференції в сирійському містечку Блудан, де панарабський саміт, що зібрався у вересні 1937 року на заклик глави Верховної мусульманської ради в Палестині і верховного муфтія Єрусалиму Хадж Аміна аль-Хусейні, відкинув висновки комісії лорда Піля, яка запропонувала перший, істотно більш сприятливий для арабів варіант розділення Палестини, і закликав до «бойкоту єврейських товарів і діяльності». А в 1945 році ця ідея стала офіційною лінією новоствореної тоді Ліги арабських держав (ЛАД), в структурі якої в 1949 році було створено Бюро з бойкоту Ізраїлю, що координувало арабські санкції проти країн і організацій, які підтримували економічні відносини з Ізраїлем.

З тих часів спроби мобілізувати економічні засоби тиску стали невід'ємним елементом «гібридної війни» арабів і їх союзників — ісламістських, комуністичних та інших — проти єврейської держави. Причому, з однозначною поразкою або програшем за «очками» в «конвенціональних» і «доконвенціональних» конфліктах з Ізраїлем (арабсько-ізраїльські війни і терористичні кампанії), акцент антиізраїльського «червоно-зеленого альянсу» на торгово-економічні інструменти боротьби відчутно зростав. Піком цієї діяльності вважається «нафтове ембарго» тих арабських країн, що експортують вуглеводневу сировину, щодо держав, які підтримали Ізраїль у Війні Судного дня 1973 року (перш за все США і їх європейських союзників, а також Японії), з метою чинити політичний тиск на світову спільноту і зменшити підтримку Ізраїлю західними країнами.

Бойкот завдав деяких збитків розвиткові ізраїльської економіки, але в цілому арабська блокада не досягла своєї мети. Вона не змогла зупинити зростання ізраїльської індустрії, сільського господарства, торгівлі, науки і технологій, гуманітарної сфери, і навіть більше, певною мірою стимулювала економічний розвиток Ізраїлю і зміцнення його зв'язків з іноземними ринками. (Як, зауважимо в дужках, і на розвиток енергозберігаючих технологій та оновлення «основного капіталу» в країнах Заходу). Своєю чергою, ініційований арабсько-мусульманським і комуністичним блоком бойкот негативно позначився на економіці арабських держав, позбавивши їх багатьох вигод торгівлі з Ізраїлем і з країнами вільного світу.

У тому числі і завдяки обставинам, зазначеним на початку цієї статті: ініціатори бойкоту самі стали об'єктом відповідних санкцій. Так, у 1977 році Конгрес США ухвалив закон про заборону американським компаніям підтримувати антиізраїльський бойкот або брати у ньому участь. У законі говорилося, що бойкот завдає шкоди «самій ідеї вільної торгівлі між націями». Закон серед іншого мав на меті — «припинити згубний вплив іноземних бойкотів на американський спосіб життя єврейських членів нашого суспільства». Услід за США подібні закони були ухвалені в Австралії, Великобританії, Канаді та інших країнах. І навіть більше, той факт, що більшість компаній демократичних країн продовжували торгувати з Ізраїлем, не завадив багатьом із них розширити обсяги торгівлі і з країнами арабськими. Що ж до самого Ізраїлю, то по-справжньому тема економічних зв'язків вже на рубежі 1970-х –1980-х років переставала бути функцією його відносин з арабсько-ісламським світом. У тому числі і через те, що орієнтована на розвиток просунутих індустріальних і аграрних моделей ізраїльська економіка і консервативна аграрно-індустріальна і сировинна економіка більшості арабських і мусульманських країн рухалися в різних площинах.

Так, після підписання мирного договору з Ізраїлем в 1979 році Єгипет, який до цього рішуче підтримував антиізраїльський бойкот, виступив проти нього. Але на практиці обсяг торгівлі між Ізраїлем і Єгиптом в 1980-х – початку 2000-х років був невеликий внаслідок небажання влади Єгипту, профспілкових та інших організацій проводити курс на економічне і політичне співробітництво з Ізраїлем. І навпаки, відсутність дипломатичних відносин і формальний стан конфлікту між Ізраїлем та країнами Перської затоки не стали нездоланною перешкодою розвиткові відносин в окремих економічних областях і сфері безпеки.

Іншим прикладом є Туреччина, відносини Ізраїлю з якою, що розпочалися в 1949 році, продовжували зміцнюватися і в наступні десятиліття, поки на рубежі минулого і нинішнього століть вони не набули характеру стратегічного партнерства у військовій, політичній та економічній сфері. Однак, з встановленням у 2002 році в Туреччині ісламістського режиму Р. Т. Ердогана, заміною європейського вектора зовнішньої політики Туреччини на доктрину «неоосманізму» і переходом Анкари в табір найбільш жорстких критиків Ізраїлю, стратегічне партнерство Туреччини з Ізраїлем поступово згорнулося. А у 2010 році, після участі турецького керівництва, яке зробило заявку на символічно значимий в арабсько-ісламському світі статус головного покровителя палестинських арабів, в організації резонансної антиізраїльської провокації, воно (партнерство) перейшло в стан відкритого конфлікту. Але масштабне економічне співробітництво двох країн продовжувало розвиватися, включно з дворазовим зростанням взаємного товарообігу з моменту початку дипломатичної кризи.

Самий по собі вплив теми конфліктних взаємовідносин Ізраїлю з арабами Західної Палестини/Ерец-Ісраель (Землі Ізраїлю), що до недавнього часу вважалося чи не головним чинником продовження арабсько-ізраїльського конфлікту, на готовність арабських та інших країн Третього світу підтримувати з ним торгово-економічні відносини, залишається предметом розбіжностей.

З одного боку, підписання у вересні 1993 року «Палестинсько-ізраїльської угоди про принципи» (т. зв. «угоди Осло») призвело до ослаблення арабського бойкоту Ізраїлю. Так, 1 жовтня 1994 року представники шести арабських держав Перської затоки, до яких незабаром приєдналися країни Магрибу (Алжир, Туніс і Марокко, а також Мавританія, що незабаром встановила з Ізраїлем дипвідносини), заявили про свою відмову від режиму бойкоту єврейської держави.

Вірно і те, що з початком у вересні 2000 року нового витка терористичної війни палестинських угруповань проти Ізраїлю (т. зв. «Інтифада аль-Акса») був знову посилений і антиізраїльський арабський бойкот. Його учасником (хоча, в основному, на декларативному рівні) стала Палестинська національна адміністрація (ПНА), що виникла в результаті «угод Осло». Формально підтримуючи з Ізраїлем дипломатичний діалог, і де-факто будучи частиною його фінансової системи, товарного ринку і ринку праці, ПНА, проте, регулярно закликає до проведення міжнародних кампаній з бойкоту ізраїльської продукції і припинення іноземних інвестицій в економіку Ізраїлю.

З іншого боку, неважко побачити, що арабсько-ізраїльські війни, хвилі терору і економічні бойкоти, які супроводжували Ізраїль протягом майже всієї його історії, не змогли стати перешкодою його поступального (незважаючи на негативні тенденції в окремі роки) економічного розвитку. Так, ВВП Ізраїлю зріс з 1,5 млрд доларів США в 1949 році до 387,4 млрд доларів за номіналом, або 361 млрд по паритету купівельної спроможності (PPP) в 2017 році. Що, в розрахунку на душу населення, було більше, ніж у Франції, Великобританії і будь-якій країні Південної Європи, причому ВВП і PPP в Ізраїлі до 2017 року практично зрівнялися. З 2012 року середні темпи зростання ізраїльської економіки становлять 3,3 %, що істотно вище за середній в країнах-членах OECD (Організації економічного співробітництва і розвитку). Обсяг експорту зріс з 50 мільйонів в 1949 до понад 105 млрд доларів в 2017 році, а обсяг валютних активів (foreign exchange reserves) досяг 116 млрд доларів в лютому 2018 року, за майже повної їх відсутності на початку шляху.

Причому, якісний стрибок цих показників, що ознаменували перетворення Ізраїлю в один з провідних світових центрів інновацій і технологічних розробок (the start-up nation), стався саме в першому і на початку другого десятиліття нинішнього століття, більша частина з яких пройшла на тлі «Інтифади Аль-Акса», «арабської весни» і стагнації дипломатичного процесу. Що, в принципі, підтверджує думку тих, хто не вбачає будь-якого значимого зв'язку між значним економічним зростанням Ізраїлю, і особливо — ізраїльським «економічним дивом» останніх півтора–двох десятиліть з підсумками арабсько-ізраїльського, і тим більше, палестинсько-ізраїльського «мирного процесу».

Прихильники такої точки зору пропонують звернути увагу, наприклад, на факт щорічного зростання ВВП Ізраїлю на 8–14 % протягом п'ятиріччя після переможного завершення Шестиденної війни. І це при тому, що позиція розгромлених Ізраїлем арабських країн ще більше десятиліття залишалася в рамках доктрини трьох «ні»: не визнавати Ізраїль; не вести з ним переговори; не укладати з ним миру. А в 1990-і роки (на тлі масової алії з колишнього СРСР) — в середньому 9 % до укладення «угод Осло», і порядка 4–7 % після них. Так що ні негативного впливу першої, ні прямого позитивного впливу другої події на економічне зростання Ізраїлю, якщо йти за цією логікою, зафіксовано не було (скоріше, в деякому сенсі, навпаки).

Далі, до початку мирних переговорів з Єгиптом в 1977 році Ізраїль прийшов з щорічною інфляцією в 42,5 %, яка в епоху «позитивних очікувань» початку мирного процесу з арабськими країнами підскочила до 111,4 % в 1979 і 445 % в 1984 році. Її падіння до 19,7 % в 1986 році і нинішніх однозначних (3 %) цифр було досягнуто за допомогою політики, до якої мир з Єгиптом навряд чи мав пряме відношення.

Насправді, як слушно зазначає ізраїльський дипломатичний експерт і публіцист Йорам Еттінгер, це «унікальне економічне зростання було наслідком масової єврейської репатріації до Ізраїлю, відповідальної фіскальної політики, високої концентрації інтелектуальних ресурсів і «проривними» цивільними і військовими розробками, плюс появи останнім часом власних джерел енергії. А також завдяки створенню потужного потенціалу стримування супротивників і рівню національної стійкості (моральної, політичної і економічної). І зовсім не мирними угодами з Єгиптом і Йорданією, і тим більше, не «угодою Осло» з ООП».

Ясна річ, взагалі відкидати вплив арабсько-ізраїльського конфлікту на соціально-економічні процеси в єврейській державі, і тим більше, на її положення в системі регіональних, і в цілому міжнародних відносин — що своєю чергою так чи інакше впливають на національну економіку, теж невірно. Так, істотну роль ці обставини відіграють у взаєминах Ізраїлю з країнами Європи, які були і залишаються важливими (часом — основними) партнерами Ізраїлю в міжнародній торгівлі, і двосторонні відносини з більшістю з яких завжди були коректними і нерідко дружніми. Однак залежність Європи, що постійно посилювалася, від арабських країн-виробників нафти сприяла засвоєнню і арабського нарративу щодо Ізраїлю. Що дало про себе знати і в 1970-х – на початку 1990-х років, коли арабський терор і арабський економічний бойкот досягли свого піку. А також після початку «Інтифади Аль-Акса», коли посилення пропалестинської орієнтації і «незбалансованості політики» Європейського Союзу в арабсько-ізраїльському конфлікті, як це вбачалося в Єрусалимі (включно з участю деяких європейських урядових структур, підприємств і громадських організацій в кампаніях з бойкоту Ізраїлю), нерідко виливалося в серйозні дипломатичні кризи.

Така криза виникла і наприкінці 2015 року, коли Єврокомісія (орган виконавчої влади ЄС) рекомендувала членам Євросоюзу ввести спеціальне маркування ізраїльських товарів, вироблених на територіях, зайнятих Ізраїлем в 1967 році — в Юдеї та Самарії (Західний берег річки Йордан), на Голанських висотах і в Східному Єрусалимі. В Ізраїлі цей демарш ЄС був сприйнятий як акт дискримінації та делигітимації єврейської держави; у відповідь Єрусалим оголосив про припинення дипломатичних контактів з інституціями та представниками Євросоюзу на тему врегулювання конфлікту з палестинцями на період «проведення ревізії ролі ЄС в близькосхідному мирному процесі». Лише після отримання запевнень від Брюсселя про неприйняття політики бойкоту Ізраїлю та відсутності у ЄС намірів нав'язати сторонам конфлікту територіальні параметри врегулювання, інцидент було вичерпано.

Та все ж не слід забувати, що за всіх розбіжностей йдеться про взаємини всередині одного і того ж клубу демократичних режимів західного типу. Тому у взаєминах Ізраїлю і Євросоюзу існує цілком опрацьований процес «винесення за дужки» питань, з яких сторони не в змозі домовитися — поки що, або в принципі, і розвитку масштабного співробітництва практично за всіма іншими потрібними їм сюжетами. Так, критичне ставлення до регіонального курсу єврейської держави ніколи не було нездоланною перешкодою розвиткові досить динамічних відносин з країнами Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського Союзу (ЄС). Товарообіг між Ізраїлем і країнами Євросоюзу в 2016 році склав понад 42 млрд доларів, що робить цей регіон першим–другим за значенням ринком збуту ізраїльської продукції (в тому числі оборонної, з тенденцією збільшення частки його військового експорту до Європи з 1/5 до 1/3 його загального обсягу). На сьогоднішній день Ізраїль сприймається як неформальний член Євросоюзу, який має в ряді його інституцій та програм вищий статус, ніж, наприклад, такі європейські країни, як Норвегія і Швейцарія.

Отже, казати щось про реальний ефект використовуваних ворогами Ізраїлю важелів економічної війни з єврейською державою загалом не випадає.

Зліт і падіння BDS

Даний фінал став важким викликом для всієї антисіоністської концепції «червоно-зеленого альянсу», відповіддю якого була спроба перетягнути свою антиізраїльську активність на поле «політики прав людини». Цією ультимативною «людиною», за задумом ініціаторів нової стратегії, зрозуміло, є палестинський араб, гуманітарні та цивільні права якого, в порушення міжнародного права і людської моралі, нібито, пригнічує «колективний єврей-сіоніст».

Власне, саме ця концепція і стала ідеологічною базою руху Boycott, Divestment and Sanctions (бойкот, відмова від інвестицій і санкції — BDS), який, як прийнято вважати, бере початок в Дурбані, Південна Африка, де в 2001 році проходила Всесвітня конференція ООН проти расизму. Учасники неурядових організацій, які зібралися в рамках форуму, замість координації зусиль з боротьби з реальними проявами расизму, використали цей майданчик для запуску програми бойкоту Ізраїлю в широких сферах суспільного життя — науки, освіти, медіа, соціальної реабілітації, культури, спорту, політики та інших — як і переорієнтованої на нові цілі, власне правозахисної діяльності. А формальних рамок цей рух набув з виникненням в липні 2005 року Палестинського національного комітету BDS, який об'єднав близько 170 «правозахисних» організацій в арабських анклавах, керованих ПНА, і десятки філій в різних країнах світу.

Методи, що застосовуються спрямовуючими центрами BDS і пов'язаними з ними організаціями, дістали назву політики «дипломатичної інтифади», яка включала широкий набір кампаній з делигітимації і ізоляції єврейської держави. Одним з популярних її елементів була подача нескінченних позовів до міжнародних судів зі скаргами на, найчастіше, надумані «злочини сіоністського режиму проти палестинського народу» і незліченні демарші в міжнародних організаціях — особливо на Генасамблеї і в цільових підрозділах ООН (таких як ЮНЕСКО і Рада з прав людини).

Іншим напрямом BDS була активна маніпуляція міжнародною громадською думкою. Широкий спектр таких дій включав і непотрібні, в сенсі задоволення реальних потреб арабського населення, але такі, що справляли чималий пропагандистський ефект «каравани солідарності» (типу гучних «Флотилії свободи»), які намагалися прорвати надуману «гуманітарну блокаду» сектора Газа. І майже вже ритуальні демонстрації активістів ісламістських і лівоекстремістських організацій біля зведеного за нульових років «паркану безпеки», що став однією з ефективних перешкод проникнення арабських терористів у внутрішні райони Ізраїлю. І підбурювання до терору, і постановочні зіткнення з силами безпеки з подальшим багатоденним мусуванням теми «непропорційного застосування сили окупаційною армією» у всіх доступних ЗМІ. І, нарешті, організація резонансних провокацій проти ізраїльських установ, дипломатичних представництв та ізраїльських культурних центрів за кордоном.

Третім напрямом, на який робилася особлива ставка, були спроби відродити, на цій новій основі, вже провалену в минулому ідею бойкоту створених ізраїльтянами наукових розробок і культурологічних проектів і особливо — продукції ізраїльських підприємств. Останнє ініціаторам подібних акцій здавалося логічним у світлі тренда, який здобув популярність в системі міжнародних відносин на рубежі століть, особливо після прийняття в першому десятилітті цього століття Євросоюзом принципу moral economy — вимог обумовлювати економічні відносини з країнами дотриманням ними особистих і колективних цивільних прав громадян.

Якраз в рамках цієї логіки була зроблена згадана спроба вивести продукцію ізраїльських підприємств, розташованих за «Зеленою лінією», за межі преференцій, що надаються Ізраїлю в рамках угод про вільну торгівлю. Що негайно спровокувало спроби організацій та активістів BDS домагатися бойкоту на Заході всієї ізраїльської продукції в принципі.

Але саме на цьому пункті кампанія, що настільки енергійно і не без успіху стартувала, почала давати збої, які, в кінцевому підсумку, стали прологом до кризи всього проекту BDS. В якості причини експерти називають низький рівень вразливості ізраїльської економіки до політично мотивованих кампаній бойкоту, оскільки до 90 % ізраїльського експорту здійснюється в рамках прямих домовленостей продавця і покупця (business-to-business). А затребуваність якісної ізраїльської продукції в сферах медицини, іригації, сільського та водного господарства, науки, передових індустріальних технологій, освіти та безпеки відсувають політичні міркування на другий план.

Що пояснює, наприклад, причину, за якою, незважаючи на антитерористичну операцію ЦАХАЛу в Газі у 2014 році під час і безпосередньо після якої антиізраїльська пропаганда перевищила всі попередні рекорди, її вплив на зовнішньоекономічні активи Ізраїлю був мінімальним. Так, ізраїльський експорт до Великобританії, чиї лідери досить критично налаштовані щодо ділової та громадянської активності Ізраїлю за «Зеленою лінією», і яка є одним з визнаних операційних центрів організацій, пов'язаних з BDS, підскочив у 2014 році в порівнянні з 2013 роком на 38 %, а торговий баланс зріс на 28 %.

Все це є окремим випадком більш загального феномена: політика бойкотів не може бути по справжньому ефективною, тому що суперечить реальним інтересам країн і серйозних національних і транснаціональних компаній, які задають тон у тому сегменті системі світогосподарських зв'язків, до якого включено Ізраїль. Досить згадати, серед інших фактів, що Ізраїль володіє одним з найбільших в світі інтелектуальних ресурсів в сфері STEM (Science, Technology, Engineering and Mathematics) — 140 вчених, технологів та інженерів-дослідників на 10 тис. зайнятих в народному господарстві (в США цей показник дорівнює 85 на 10 тис.). Завдяки чого Ізраїль посідає друге, після США, місце в світі за абсолютним числом венчурних компаній високих технологій, входить до п'ятірки найбільших в світі експортерів озброєнь та оборонних технологій (на 6–7 млрд доларів за рік). А також має в своєму розпорядженні 5 з 10 компаній, що виробляють медичні препарати, прилади та надають послуги, які увійшли до складеного Forbes списку корпорацій, що змінюють світ, і центри досліджень та розвитку (R&D), створені в Ізраїлі понад 250 найбільшими в світі корпораціями в сфері високих та інформаційних технологій. Включно з Intel, Bloomberg, Microsoft, IBM, Apple, Motorola, Computer Associates, Qualcomm, HP, EMC, GE, AT & T, Xerox, Dell, AMD, Marvell, Cisco, GM, Google, Oracle, PayPal, McAfee, Polycom, Telefonica, EBay, AOL, Yahoo, SanDisk, SAP, Siemens, Philips, Deutsche Telekom, Volkswagen, Samsung тощо.

Тим більшого розуміння в ділових — а за ними і політичних колах зустрічають більш активні, аніж раніше, зусилля Ізраїлю і міжнародних організацій, створених для забезпечення вільної економічної діяльності, з припинення BDS-ініціатив в економічній сфері. Моральна ж дилема, що пов'язана з необхідністю надавати перевагу діловим інтересам захисту гуманітарних цінностей і людських прав, вирішується в той момент, коли з'ясовується, що добробут самих палестинських арабів — це останнє, що цікавить більшість організаторів бойкоту ізраїльської продукції.

Прикладом такого підходу є відмова ПНА — головного натхненника кампанії, прийняти пропозицію спецпредставника президента США на Близькому Сході Джейсона Грінблатта взяти участь в міжнародній конференції щодо вирішення гуманітарних проблем в секторі Газа. Не залишилося поза увагою коментаторів те, що влада ПНА явно надала перевагу пропагандистським вигодам чергового дипломатичного зіткнення зі США та Ізраїлем перед можливістю взяти участь в зусиллях щодо забезпечення арабського населення електрикою, водою, каналізацією та послугами з охорони здоров'я.

Інший яскравий приклад цієї ж тенденції подає діяльність Ради ООН з прав людини (РПЛ), тон в якій нерідко задають найбільш одіозні диктаторські режими, і яка відома своєю майже одержимою упередженістю до єврейської держави. Як зауважила посол США в ООН Ніккі Хейлі, пояснюючи готовність своєї країни поступово припинити співпрацю з РПЛ, Ізраїлю — єдиній реальній демократії на Близькому Сході, що має ґрунтовні досягнення в сфері дотримання прав людини, присвячено понад 70 осудних резолюцій Ради. І тільки, наприклад, сім — Ірану, відомому досягненнями зовсім іншого роду, що є, за словами Н. Хейлі «достатньою причиною, щоб зрозуміти, що щось там йде не так, як належить».

Підтвердження цих слів довго чекати не довелося: на рубежі минулого 2017 і початку нинішнього року РПЛ ООН стала майданчиком для показової дії. Яку навіть автори редакційної замітки в New York Times — газети, що вирізняється різко критичним настроєм щодо керівництва Ізраїлю і його політики в Юдеї та Самарії, назвали «територією абсурду». Верховний комісар ООН з прав людини Зейд Райяд аль-Хуссейн (який прославився заявою, що він не бачить різниці між Дональдом Трампом і «Ісламською державою») наказав підвідомчому йому управлінню скласти «список компаній, які безпосередньо беруть участь в будівництві ізраїльських поселень на окупованих палестинських територіях». І тим самим, відповідно до логіки авторів документа, сприяють «порушенню прав людини» і «руйнуванню всіх аспектів життя палестинців». Коментуючи підсумки звіту, Н. Хейлі згадала, що в ньому «розумно не названі конкретні компанії, однак сам факт появи цього документа служить ще одним нагадуванням антиізраїльської одержимості Ради».

Найменше, пишуть журналісти NY Times, членів РПЛ хвилює той факт, що ці ізраїльські та іноземні компанії «надають палестинцям безліч робочих місць, які забезпечують існування їм і їхнім сім'ям, і яким в цих місцях немає заміни. Так само як і та обставина, що ці компанії продають товари і послуги всім, хто цього потребує, незалежно від походження». Таким чином, доходять висновку журналісти, «демарш РПЛ не має нічого спільного з протидією порушенням людських прав, але тільки спробою будь-яким способом завдати шкоди Ізраїлю». І тому не є нічим іншим, окрім як «довгограючою машиною антиізраїльської пропаганди».

Але цими факторами причини, за якими на сьогоднішній день компанія з делигітимації Ізраїлю в цілому провалилася, не вичерпуються. Назвемо ще кілька з них.

Більшість тверезо мислячих світових лідерів розуміють, що серед комплексу першочергових викликів і загроз, які постали перед людством, «палестинсько-ізраїльський конфлікт» посідає маргінальне місце, і не вирішується не стільки через непоступливість Ізраїлю, скільки з абсолютно іншої причини. А саме, через відсутність готовності, заради його завершення, до будь-яких компромісів з Ізраїлем (а на думку багатьох — і готовності змиритися з самим фактом його існування) як у радикально-націоналістичної (ФАТХ/ООП), так і у ісламістської (ХАМАС та інші) фракції палестинсько-арабських еліт. В результаті легітимність BDS в очах цих лідерів слабшає з інфляцією офіційної причини, висунутої цим рухом в якості морального обґрунтування ідеї антиізраїльських санкцій.

Сюди ж можна додати один з підсумків переходу «арабської весни» в «ісламістську зиму»: у багатьох світових, регіональних і національних лідерів (в тому числі і ряді країн Близького Сходу) посилюється бачення Ізраїлю не як джерела, а навпаки, як можливого ультимативного фактора вирішення найгостріших проблем регіональної та глобальної безпеки.

Не меншого значення має успіх активізованої в нинішньому десятилітті «периферійної стратегії» зовнішньої політики Ізраїлю, яка доповнює стратегічне партнерство зі США, Великобританією і Німеччиною. Що означає розширення ізраїльської торгово-економічної і дипломатичної присутності в регіонах, що з одного боку знаходяться поза зоною арабсько-ізраїльського конфлікту, а з іншого — за межами європейського епіцентру BDS. В першу чергу, з країнами, які є регіональними «центрами сили» і факторами економічного і/або політичного впливу на глобальному рівні: Індія, Китай, Росія, Південна Корея, а останніми роками — також ключові країни Африки і Латинської Америки.

Особливу важливість в цій стратегії отримав той її аспект, який ми позначили як «мир в обмін на технології». Тобто, встановлення стратегічного партнерства Ізраїлю з тими з цих країн і регіональних блоків, які не готові, заради підтримки неактуального для них нарративу арабсько-ісламського конфлікту з єврейською державою, втрачати можливості партнерства зі світовим центром розробок і поставок передових технологій в різних сферах економіки і оборони, яким сьогодні є Ізраїль.

Так, ініційоване МЗС Ізраїлю дослідження, що включало репрезентативне опитування населення 54 країн світу, в тому числі тих, які не мають дипломатичних відносин з єврейською державою, показало, що в 50 з них більшість громадян визнають і поважають досягнення і міць Ізраїлю в різних сферах. Від розвідки, розвитку збройних сил, ефективних оборонних технологій і боротьби з традиційним і кібернетичним тероризмом — до проривних сільськогосподарських, водних, енергетичних і інших розробок. І готові визнати, що їх країни можуть виграти від співпраці з Ізраїлем у цих та інших сферах. Так, наприклад, думає не тільки 80–90 %, які брали участь в опитуванні, жителів «немусульманських регіонів» (особливо популярна ця точка зору була в країнах Євразії і Африки). Але і майже половина опитаних громадян 12 країн Близького Сходу, лише дві з яких мають дипломатичні відносини з Ізраїлем, а деякі формально перебувають з ним у стані війни.

Нарешті, справа і в характері та способі, який сьогодні набуває рух Boycott, Divestment and Sanctions. Витіснений із центрів ухвалення важливих рішень на майданчики, де він тільки й має відносний успіх — деякі міжнародні структури і громадські організації, ісламістські спільноти, ультраліві ЗМІ і, треба визнати, не настільки нечисленні вузівські кампуси, де тон задають носії тенденційних пропалестинських і антисіоністсько-антисемітських нарративів — він вироджується в маргінальний тоталітарно-екстремістський проект. Його учасники, як сьогодні вбачається багатьом, намагаються агресивно диктувати свій порядок денний за допомогою обструкції, тенденційного маніпулювання інформацією, расистської дискримінації, фізичного і інтелектуального насильства і придушення інакомислення. Тобто, методами, боротьба з якими, нібито, і є декларованою метою даного руху.

Як визнав Асаф Раміровский, виконавчий директор організації «Вчені за мир на Близькому Сході», «більшість співробітників академічних установ, які беруть участь або підтримують BDS, відносяться до категорії «академіків-активістів» (феномен, що розвивається в Північній Америці з 1960-х років): вони в основному займаються «політичним театром» замість того, щоб займатися [власне] наукою». Ці радикальні критики Ізраїлю, що нерідко заперечують його право на існування як єврейської держави, або його право на існування в принципі, за оцінками вченого, «замість участі в раціональному аналізі всього складного контексту арабсько-ізраїльського конфлікту, займаються антиінтелектуальною демонізацією Ізраїлю і його прихильників». У підсумку, доходить висновку А. Раміровскій, протистояти цим співробітникам ВНЗів досить складно, бо вони, по суті, не дослідники, а полемісти, і тому їхнім колегам вкрай складно підтримувати з ними діалог за допомогою раціональних аргументів.

Але і навіть за цих умов можна казати, що активісти BDS по-справжньому не досягли своїх цілей навіть в тих інтелектуальних колах, які раніше були в принципі готові оцінити їх аргументи. Так, професор Каліфорнійського університету Марк Пілісук, який підтримує BDS, підтвердив, що головною причиною провалу їх руху стала відсутність «суспільного визнання» декларованих ним цілей і методів. Дійсно, стійка антисемітська репутація руху BDS сприяє різкому зниженню його впливу навіть там, де його ідеї колись поширювалися «вірусним способом» — в тих професійних академічних союзах, де тон задають згадані «академіки-активісти».

Аналогічна тенденція що далі, то більше завойовує і іншу сферу, де в недалекому минулому активісти BDS відчували себе досить вільно — культури і мистецтва. Прикладом стала ініціатива депутата Законодавчих зборів Флориди Ренді Файн заборонити проведення в штаті концерту популярної співачки новозеландського походження Елли Марії Йеліч-О'Коннор, яка використовує сценічне ім'я Лорд. Причиною цього звернення стало скасування запланованого на червень 2018 року концерту Лорд в Тель-Авіві, що сталося через тиск активістів міжнародної кампанії бойкоту Ізраїлю (BDS). А підставою — Закон штату Флорида, одностайно ухвалений його законодавчими зборами два роки тому (у березні 2016 року), що однозначно забороняє місцевим офіційним інстанціям будь-які ділові відносини з організаціями, що підтримують бойкот єврейської держави.

Слід мати на увазі, що Флорида тут не самотня: аналогічні закони, що забороняють державним структурам інвестувати або користуватися послугами компаній, які бойкотують Ізраїль, ухвалені (на федеральному рівні) Конгресом США, а також десятками штатів і зростаючим числом муніципалітетів. І подібна тенденція набирає сили і в низці інших демократичних країн. Таким чином, послання, що міститься в ініціативі Р. Файн, має тільки одне тлумачення: зусилля з делигітимації Ізраїлю є двосічною зброєю, і можуть для їх ініціаторів мати свою правову, політичну та економічну ціну.

Саме це, судячи з усього, мав на увазі прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху, який, виступаючи 6 березня 2018 року на конференції Американсько-ізраїльського комітету з громадських зв'язків (AIPAC), заявив, що «хороші новини не обмежуються здатністю єврейської держави захистити себе за допомогою військової сили і процвітаючої економіки країни». Ізраїль, за його словами, налагоджує нові відносини з країнами світу, і «досить скоро ті, хто не має відносин з нами, самі стануть ізольованими», в силу чого, як зауважив Б. Нетаньяху, країни і установи, які підтримують антиізраїльський бойкот, не повинні дивуватися, якщо самі стануть об'єктом ізоляції і бойкоту.

Зрозуміло, що BDS в його нинішньому вигляді, навряд чи може бути прийнятним у свідомих політичних і раціонально мислячих інтелектуальних колах, як і — що далі, то більше, серед широкої публіки. Все це пояснює чому в загальному балансі на даний момент зусилля прихильників BDS завдали Ізраїлю не більше ніж дрібних неприємностей. І, отже, Ізраїль знаходиться на шляху до перемоги і в цій війні.

Джерело: bintel.com.ua

nike fashion