Бернар-Анрі Леві: Кожна цивілізація, кожна країна, що не ставиться з належною пошаною до своєї пам’яті, починає хворіти від неї

Промова на відкритті ІІІ Львівского медіафоруму 28 травня 2015 року

Перебування у Львові залишило в мене два дуже сильних враження. Я впевнений, що це дуже короткий, всього лише дводенний досвід, однак мені хотілося б поділитись ним як людині, яка є другом, та, в певному сенсі, патріотом України і має за честь виступати під прапором української незалежності.

З першого погляду на Львів мені стало очевидно, що я перебуваю у великій столиці Європи і будь-які дискусії про європейський характер, дух цього міста є абсурдними. Кожен крок, який я робив, викликав у мене в пам’яті духи мешканців Європи, що були високими спікерами її ідеї: Йозефа Рота, Бруно Шульца, Пауля Целана. Як кожен француз, кожен європеєць, отруєний пропагандою, я очікував побачити місто на пограниччі, щось на кшталт межі Європи. Однак мене зустріло місто, що є живим серцем європейської цивілізації.

Цей короткий дводенний досвід відживив у моїй пам’яті спогади двадцятип’ятирічної давнини, коли президент Франсуа Міттеран після падіння Берлінського муру послав мене до всіх столиць Європи, що до того були в заручниках: до Будапешта, Праги, Софії, Варшави, Східного Берліна.  Мене вразило, що у Варшаві та Будапешті я повсюдно зустрічав жінок та чоловіків, які не просто казали «ми хочемо стати Європою».  Ні, ці люди казали мені: «ми хочемо повернутись до Європи».  І вчора це відчуття повернулось до мене, адже у Львові я зустрічав жінок та чоловіків, що впевнено стверджували: «ми хочемо повернутись до Європи. Це — наша Батьківщина». І, без сумніву, це скандально та неприпустимо, що мешканці та мешканки Львова досі повинні виробляти візи, щоб відвідати своїх братів та сестер у Європі.

Про своє друге враження я хотів би розповісти відверто, як друг. Це враження було не менш сильним за перше, однак стосувалось відсутньої частини міста та його пам’яті. У той час, як я, європеєць французького походження, почувався у Львові так, наче вдома, мене не покидав дивний дискомфорт. Спершу я не міг його окреслити, але врешті цей дискомфорт вималювався чіткіше. Львів, який я знаю з книг тих великих авторів, яких перераховував раніше, був містом де третина населення була євреями. Львів був одним із найяскравіших міст єврейської культури в Європі — адже тут мешкало понад сто тисяч місцевих євреїв, а тих, хто тікав з окупованої Німеччиною Польщі, у Львові радо вітали та захищали. Мій неспокій був укорінений у тому, що ця частина міста, — дюжини синагог, понад сто тисяч представників великої культури, до якої я не належу, однак шаную, культури ідиш, — виявилась чимось на зразок Атлантиди, таємного міста, що безслідно зникло.

Я відвідав місце біля Янівського цвинтаря, де був концентраційний табір, пізніше частково переобладнаний на тюрму, частково — на фабрики, і я майже не знайшов у тій частині міста знаків, що там колись був табір. Майже не залишилось також знаку масового розстрілу вісімдесяти тисяч дітей, жінок та чоловіків у Лисиничах. Однак найбільший мій дискомфорт виник, коли я попросив свого приятеля, мешканця Львова, показати мені одну із найбільших пам’яток єврейської культури — синагогу Золота Роза, відому в європейській історії як перлину культурного та громадянського життя. Мені хотілось побачити те, що є спогадом про неї, однак на цьому місці нічого нема, там зяє чорна діра, просто перед дурнуватим псевдофольклорним рестораном, що вдає з себе єврейський. Ця синагога — це чорна діра, кровоточива рана на тілі усього міста. Чому ж це місто, де я відчув велике серце європейської цивілізації, виявилось також чимось на кшталт міста, населеного привидами, що блукають, та, однак, не можуть знайти собі місць — ці місця не позначаються на картах живих? Чому цю пам’ять, на мій погляд, так важливо вилікувати? З моєї перспективи є три основні причини, з яких варто це зробити.

По-перше, кожна культура, кожна цивілізація, кожна країна, що не ставиться з належною пошаною до своєї пам’яті, починає хворіти від неї. Моя країна, Франція, досі має велетенську проблему із частиною свого минулого: у Франції побутує наратив, відповідно до якого, коли її окупували нацисти, 99% французів були відважними борцями-повстанцями, яких захопила малесенька часточка колабораціоністів. Цей наратив, однак, неправдивий. Його відкинули дослідники та історики, однак відмова помічати їхні спостереження стала причиною французької хвороби сьогодні, хвороби привидів, що живуть у темних печерах і яких ми відмовляємось помічати. Є й інші європейські країни з такою самою хворобою: скажімо, в Німеччині та Італії у 1970-ті побутував феномен тероризму. Група Баадера-Майнхоф та Червоні Бригади, жахливі вбивці, стали продуктом цих репресій щодо пам’яті.

Ще одним яскравим прикладом є Росія Владіміра Путіна, яка є очевидно дуже хворою країною. Звісно, в першу чергу вона хворіє через диктатуру та тиранію, однак і через жахливу зневагу до пам’яті, і цій зневазі Путін та Кремль, фактично, цілковито себе присвятили. Відбувається вивищення фігури Йосипа Сталіна, глорифікація його ролі в перемозі у Другій світовій війні та замовчування злочинів його режиму. Портрет Ніколая І, жахливої людини, що замордувала декабристів, висить над головою Путіна. Місця вшанування жертв ГУЛАГу перетворюються на музеї, присвячені величі Червоної армії. І неможливо позбутись відчуття, що саме таке ставлення до пам’яті є причиною того, що сьогодні відбувається з Росією.

Другою причиною, з якої до своїх привидів слід ставитись шанобливо, є те, що країна не може бути вповні вільною, демократичною, та показати все своє найкраще, допоки ця країна не вирішить належним чином усе, що пов’язане з її пам’яттю. Ці привиди живуть у мізках у нас усіх.

Причиною, з якої важливо розібратись з питанням репресії пам’яті Львова зокрема та країни загалом є війна, якої Путін жадав для України. Україна бореться, чинить опір цій війні, яку Путін вибудував проти неї. Ця війна має два боки, військовий та ідеологічно-інтелектуальний. Путін та росіяни воюють з Україною не лише зброєю, але й словами. Точиться битва слів, битва ідей, битва пропаганди проти України, яка зводиться головним чином до декількох основних питань, на кшталт єврейської пам’яті в цій країні. Ви можете читати про це ввесь час, якщо у вас немає відрази до цього читання, де російська пропаганда постійно говорить, що Майдан був революцією, запущеною неофашистами. Однак починаєш усвідомлювати, якою скандальною є російська інформаційна політика, коли згадуєш, що першими, хто звільнив такий великий символ нацистського режиму як Аушвіц, були саме українські солдати. А Україна заплатила дуже високу ціну у війні проти нацизму. Та річ, яка вразила мене та інших зовнішніх спостерігачів на майданах Львова та Києва — незважаючи на те, що кожен міг висловлювати усе, що хотів, там не прозвучало жодного слова хейтспічу щодо євреїв. Не було жодного антисемітизму, в жодному вигляді, тож із боку Путіна лобіювати такий наратив є цілковито ганебною річчю. Однак треба розуміти, що для того, щоб повністю зупинити цю пропаганду, слід сумлінно виконати роботу щодо відновлення репресованої, втраченої, загубленої частини пам’яті.

Третьою причиною, чому для України важливо упорядкувати цю частину власної історії, є Європа. Ця Європа, невід’ємною, живою частиною якої Україна є, тримається на двох каменях, двох стовпах відмови від нацизму та комунізму, двох тоталітарних близнюків двадцятого століття. Україна зробила крок в цьому напрямку. Недавні закони, втілені президентом Порошенком, на мій погляд, є законами проти пропаганди, повстання комуністичного режиму, та масового вбивства, яке здійснював в Україні комунізм. У Львові проробили справді серйозну роботу щодо злочинів вчинених у час війни, коли НКВД окупувало Львів. Я сподіваюсь що саме українські історики зможуть пролити світло на роль громадян України, які допомагали коли євреї прибули у Львів та Галичину. Україна є країною, яка має одне з найбільших чисел праведників народів світу. Серед країн-лідерок —  Франція, Польща (яка на першому місці), та Україна — на четвертому місці. Митрополит Шептицький був одним із тих, хто врятував багатьох євреїв, і це є чистою правдою, про участь українців в історії боротьби з нацизмом. Але також є і інша сторона, наприклад, дивізія СС Галичина, чи погроми, які спонтанно відбувались та які історики теж мають висвітлювати.

Кілька місяців тому я був з вищим офіцером української армії в Харкові, де за кілька днів до того повалили статую Леніна. Цей хоробрий український солдат, відважний патріот України, втомлений від цієї війни, однак готовий і далі відчайдушно боротись з окупантами, розказав мені, що того дня, коли повалили статую Леніна, він відчув грандіозне полегшення та зміг дихати на повні груди. І для мене, в цей день, він був одним із тих чоловіків, які втілюють в собі всю велич та гідність цієї Країни.

Знимок Аліни Смутко

Джерело: ЗБРУЧ

 

рубрика: 
дата: 

Наши партнеры 

Юлий Кошаровский история исхода