Громадські активісти різних національностей закликають не підтримувати російський проєкт меморіалу Бабин Яр

ПРИЄДНУЙТЕСЬ! ТІЛЬКИ РАЗОМ МИ ЗМОЖЕМО ЦЕ ЗУПИНИТИ
​Збір підписів триває за посиланням

 

Эксклюзив Ваада

30-річчя Вааду України!

Все материалы раздела

 
 
 
 
 
 

Ваад України та НаУКМА (кафедра історії)

Умови вступу на міждисциплінарну сертифікатну програму з юдаїки

 

 
 

Імерсивна ерозія в лабіринті

Це не про фільм. І не про режисера. Це про брехню як принцип, як підхід, який обіцяє перетворити місце нашої пам’яті та скорботи в кращому разі на атракціон емоційного садо-мазо, у гіршому – на інструмент ворожої пропаганди. Утім, воно встигло ним стати вже на «нульовій стадії», вчіться!

Я не повертався б до серіалу «Дау», якби промоутери російського проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (далі МЦГБЯ) не прикривалися іменем режисера Ільї Хржановского як усесвітньо визнаного новатора, винахідника нових імерсивних практик. Безпрецедентна в наших широтах інформаційна й не лише інформаційна активність МЦГБЯ змушує повернутися на крок назад і нарешті висловитися.

Мушу до того ж нагадати, що  один із творців радянської атомної бомби, Нобелівський лауреат Льва Ландау, якому саме присвячено нібито біографічний фільм (принаймні так проєкт фігурував на початках у всіх заявках та обіцянках) – так само частина української історії, як і Харківський фізико-технічний інститут, зіркою якого Лев Давидович був у 1930-х роках XX століття. Я вже мовчу, що початкові гроші на зйомки надало Міністерство культури України (зараз воно за них судиться), тож це не зовсім чужа нам колізія, як може здатися. Ну, а коли вже Ілья Хржановскій став артдиректором альтернативного меморіалу Бабиного Яру (бо, перепрошую, є ще власне український проєкт меморіалу), який планують побудувати на гроші підконтрольних Кремлю російських олігархів, уся попередня ситуація набуває додаткової ваги.

Знову-таки для невтаємничених повідомляю, що перші результати запущеного 2006 року кінопроєкту презентували через 13 років у Берліні та Парижі у вигляді десятків годин сирого матеріалу, знятого на плівку (!!!), а також одного готового фільму про… жорстоке сексуальне випробування буфетниці у згаданому інституті. Згодом з’явився ще один готовий фільм із красномовною назвою «Дау. Дегенерація», де головному героєві так само не знайшлося місця. Нині їх уже десять, із них лише в одному йдеться власне про Ландау, який бадьоро лопоче грецькою з колишньою коханкою. Не зайвим буде зазначити, що байопік про конкретну сталінську шарашку в процесі творчого переосмислення перетворився на похмуру фантазію про вигаданий інститут у дусі Кавки або братів Стругацкіх, тільки з протилежним знаком. Фантасмагорія на виході викликала численні протести, зокрема фахівці, наближені до сфери кінематографа, помітили в знімальному матеріалі ознаки статей Кримінального кодексу України, а саме знущання з дітей і дорослих, порушення їхніх прав тощо.

Чи організував Хржановскій безперервний Стенфордський тюремний експеримент, себто відоме в історії психології дослідження меж людської моралі? Усе одно не настільки, як зараз йому ставлять у провину. На майданчику завжди багато людей, і влаштовувати сеанси вівісекції режисерові ніхто не дозволив би навіть за його бажання. Тим паче, не варто демонізувати Ілью Хржановского. Розпещений московський мажор – не монстр, а просто азартний режисер; а справжній режисер має бути готовим пожертвувати всім – повторюю, всім! – задля потрібного кадру. Тарковскій, як відомо, спалив на зйомках «Рубльова» корову й переламав ноги коням без ліку. А список режисерів, які влаштовували своїм акторам провокації, щоб досягти відповідного стану в кадрі, займе не одну сторінку. Тож я не вірю, що Хржановскій аж так знущався зі своїх героїв, навіть немовлят. Рівно стільки, скільки треба заради творчого результату.

    Дистанція між оплакуванням загиблих і ненароджених, з одного боку, та емоційним шоком – з другого, між стражданням і жахом, величезна. Зменшити її не здатні жодні імерсивні, експлозивні, ерозивні та абразивні практики

Звісно, мене не влаштовує зображення добре відомих реальних постатей, і не тому, що вони «схожі» чи «не схожі» – такі претензії до байопіків уже давно неактуальні. Просто розуміння Хржановскім феномену генія – романтичний штамп початку XIX століття: хтось несповна розуму, не від світу цього, витає у хмарах, перебуває на прямому дроті з Господом Богом і час від часу видає результат, якого сам до кінця не здатен усвідомити. Це жахливий примітив, послання з далекого минулого європейської культури, доведене до карикатури Форманом у «Амадеусі». Тому процес креативного пошуку, інтелектуального горіння, змагання фантазії з аналітичним апаратом в одній особі, що його так важко передати екранними засобами, тупо імітується завдяки плакатним прикметам часу. На загальних планах воно хай хоч як працює, але коли в кадрі спілкуються російський театральний режисер Анатолій Васільєв у ролі академіка Петра Капіци (у фільмі  – Крупіци) та російський диригент грецького походження Теодор Курентзіс у ролі академіка Ландау (це з майбутнього релізу «Дау: імперія»), стає трішечки незручно: розмовляють не двоє Нобелівських лауреатів, а пара міських божевільних, і це не провина шанованих виконавців. Якщо режисер прагнув відтворити радянську атмосферу, то в одному він безумовно досягнув успіху: це ж у СРСР вважали, що справжні науковці й митці трішечки юродиві, вони й у кіно мають вигляд юродивих (оце, власне, показник режисерського таланту: «опустити» епос до рівня шокуючого анекдоту в дусі Марини Абрамович), натомість ті, хто їх оточує, понад міру обтяжені матеріальністю. Але це теж можна списати на авторський задум.

Хржановскому не потрібні особистості в кадрі, йому потрібні фріки, а далі по факту з’ясовується, що біографія Льва Ландау, еволюція, харизма, легенда й узагалі весь інтелектуальний процес, заради якого нібито було запущено цілу історію, не цікаві нікому («Я знімаю не про Ландау, а про науковця Дау, вигаданий персонаж»). А потім виходить, що й СРСР зі всіма його найдрібнішими деталями, про дотримання яких так ретельно дбали режисер, художник-постановник і армія адміністраторів, теж ні до чого.

Мої претензії як споживача творчого результату саме в цьому. Режисер визначив жанр свого твору як «антропологічний експеримент». Але намагання відновити радянський побут до найменшого ґудзика передбачають, що йтиметься не взагалі про якийсь абстрактний тоталітаризм, а про конкретний СРСР конкретного періоду з конкретними живими героями, хай нині дуже старими або давно померлими. Себто як ти, нинішня вільна людина з епохи безпрецедентного доступу до інформації й особистого комфорту, поводитимешся всередині цієї диктатури зі своїми чітко окресленими рамками й наглядачами, уповноваженими з дисципліни та ідеологічної цноти?

Отож-бо! Якщо йдеться про своєрідну абстрактну тиранію, то визначення мети та її реалізація одні, а якщо про окремо взятий СРСР, то необхідно усвідомити бодай для себе, у чому ж принади совка, на чому він тримався, крім страху, чому одні нібито цілком порядні його піддані із захватом виконували глибоко аморальну роботу, а інші робили дрібні капості ближньому в щоденному режимі. Але, схоже, такого завдання взагалі не було. Цікавіше виявилося про злягання, добровільне та під примусом, авжеж. Гендерне насильство – актуальна тема, але до чого тут Ландау, крім його репутації бабія?

Досвід педантичного ретро в кінематографі є. Маю на увазі не лише й навіть не так численні голлівудські костюмні постановки, а більше твори того-таки Ґрінвея або не менш артхаусний досвід Алєксєя Ґєрмана, особливо «Лапшина» та «Хрустальова». Цей досвід, до речі, довів, що загальні антропологічні висновки найкраще, найнадійніше забезпечує матеріал окремих цивілізаційних відрізків часу, а не абстрактні драматургічні схеми. А от «Дау» – навпаки, для тих, хто ззовні й, відверто кажучи, не дуже прагне вдаватися в деталі. Це експортний варіант СРСР: «Матрёшка, балалайка, КГБ, буфетчица, которая даёт». На реальну Україну тут немає ані найменшого натяку. Де тут місце нам із нашими справжніми травмами, коли йдеться про дослідження потенційних глибин падіння людини як біологічного виду homo sapiens? Спасібо Фьодору Міхайловічу за наше счастлівоє дєтство! Щодо СРСР я вважаю себе, тисячу разів перепрошую, носієм експертного знання, бо не лише прожив у ньому значну частину життя, а й зробив десятки інтерв’ю з видатними представниками тієї свідомості (і геніями, і лиходіями) та претендую на те, що непогано уявляю, як були влаштовані їхні мізки.

Розповідати про Країну Рад як про союз КГБ та стукачів, але без керівної та спрямовуючої ролі партії – або легковажна інфантильність, або свідомий фейк. Саме партія, членом якої був кожен десятий підданий, а в містах кожен п’ятий, була тим цементом, що тримав укупі весь радянський паноптикум. Партія була фактором самоорганізації рабів, інструментом імплантації в мізки єдино правильної картини світу, механізмом навіювання й самонавіювання. Партія також організовувала зовнішній порядок і внутрішній стан душі в категоріях церкви вірних, починаючи від меси у вигляді партзборів і закінчуючи вселенськими соборами у вигляді з’їздів. Кодекс уявлень про правильне й неправильне постійно хитався й коригувався, але були також непорушні максими. Скажімо, за скульптурну композицію з серпом, молотом і людським мозком на фасаді вигаданого інституту в реальному світі відповідальні особи стовідсотково отримали би партійну догану із занесенням в особову справу.

Іще до того, як прочитати в концепції МЦГБЯ посилання на Стенфордський, Єльський та інші хрестоматійні експерименти, я не міг позбутися відчуття присутності при дослідах на тваринках: пацючка пускають у лабіринт і вивчають, куди він побіжить (тема в кіно теж відпрацьована, згадаймо Алена Рене). Коли такий підхід реалізується в суто творчих екзерсисах, не біда, якщо це не бюджетні гроші й там немає складника пропаганди, і годі на цьому про «Дау». Коли йдеться про місце трагедії та пам’яті наших співвітчизників, я рву стоп-кран. Дистанція між оплакуванням загиблих і ненароджених, з одного боку, та емоційним шоком – з другого, між стражданням і жахом, величезна. Зменшити її не здатні жодні імерсивні, експлозивні, ерозивні та абразивні практики. Якщо тобі болить, ти дуже обережно торкаєшся живої тканини історії. Якщо не болить – геть звідси!

Юрій Макаров,  03.03.2021

https://tyzhden.ua/Culture/251542?fbclid=IwAR3J49CECs9hLbAcGFWv_STAEC_5z...