Мистецтво компромісів, або навіщо євреям пам’ятник ОУН у Самборі

 

Публікуємо статтю Марата Страковського, члена Президіуму Київської міської єврейської громади з озвученням позиції Київської міської єврейської громади щодо установлення екуменічного меморіалу в Самборі. Пунктуація та орфографія збережені.

"Відпочиваю на дачі, зазирнув у свій комп’ютер, передивився файли: так, справді, ця історія почалася для мене три роки тому, коли на початку серпня 2016-го до мене (сюди ж, на дачу) завітав старший друг і колега, директор Київської міської єврейської громади Анатолій Шенгайт. Привіз купу документів, листування та іншого, стосовно території старого єврейського кладовища у м. Самборі Львівської області, де під час Другої світової нацистами було злодійські знищено майже все єврейське населення міста, вбито місцевих мешканців (у тому числі й тих, хто переховував євреїв), ромів, учасників українського визвольного руху… А тепер, всупереч взагалі якомусь здоровому глузду, на єврейському (!) кладовищі встановлено три хрести…
У Канаді, в Торонто знайшлися нащадки мешканців Самбору: єврей – адвокат пан Марк Фрайман і українець – греко-католицький священник отець Петро Ґаладза. Батьки першого лише дивом врятувались від фашистів (але інші рідні залишились у могилах Самбору), згодом перебралися до Європи, потім – до Канади. Батько другого, також священник, під час окупації з німцями не співпрацював, проти євреїв не виступав, але чудово розумів, що з приходом радянської влади нічого доброго йому не світить – тож і він поїхав з рідного міста. І Марку, і о. Петру небайдужа історія рідного міста, небайдужа Україна. Їхня ціль – гідно вшанувати жертв нацизму, з урахуванням релігійних і культурних традицій різних етнічних громад. Питання полягало в тому, що навколо кладовища вже точилася давня… Не те щоб ворожнеча, а, скажемо так, «дискусія»:
Єврейська сторона за сприяння друзів-українців: «Це єврейське кладовище, хрести на ньому недоречні».
Місцеві активісти: «Тут поховані християни, ми на їх могилах ставимо хрести, а ви можете собі робити що хочете».
До пана Марка і о. Петра приєдналися інші небайдужі люди, серед яких Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні Роман Ващук, очільник організації «Українсько-єврейська зустріч» Джеймс Темертей (обидва, до речі, мають українське коріння). Київську міську єврейську громаду запросили стати координатором цієї важкої роботи. Головне, було зрозуміло – ніякі суди, ніякі звернення до органів державної влади, тим більше – місцевого самоврядування, не допоможуть.
Взагалі цікаве питання і, в першу чергу, до правознавців: в Україні хрести ставлять де завгодно, хто завгодно і без будь-якого дозволу. От вирішують місцеві жителі, що тут треба встановити хреста (стояла колись церква, відбулась якась знакова подія, хтось загинув), йдуть до священника (і то не завжди) і встановлюють, при цьому не зважаючи на релігійні та культурні почуття інших), на якісь норми чи правила. Розумієте, в Україні навіть за декілька минулих століть земля вкрилася сотнями тисяч могил, переважно в роки Першої і Другої світових воєн. Рештки людей знаходять й досі. Що буде з країною, якщо на кожному клаптику землі встановити хрест? Може потрібно владі, в першу чергу законодавчій, врегулювати це питання: в яких випадках і на яких територіях місцева релігійна громада сама розв’язує це питання, де потрібні дозволи й рішення місцевого самоврядування, а де – органів влади більш високого рівня. І це стосується не тільки хрестів, а й інших символів і пам’ятних знаків. Тоді, мабуть, не виникали б такі питань, як в Самборі. Ну гаразд, повертаємось саме до цього міста.
На вересень 2016 року було призначено засідання міськради з питання єврейського кладовища. Потрібно було запропонувати щось місцевій громаді, щоб було надано дозвіл на облаштування кладовища, зокрема місць масових розстрілів відповідно до релігійних вимог юдаїзму. Потрібен був КОМПРОМІС. Чим пан Анатолій і запропонував мені зайнятися, тобто ми разом сіли за створення Меморандуму, дорожньої карти реалізації проекту перетворення старого кладовища на екуменічний меморіал, де б знайшлося місце для вшанування усіх жертв нацизму.
Одразу ж, для моїх друзів та колег по єврейській роботі скажу: якщо б був хоч натяк на те, що хтось із 17 українських хлопців з ОУН, розстріляних німцями, був причетний до злочинів проти євреїв, а ні я, а ні Анатолій не взялися б за цю справу. Але… У нас полюбляють засуджувати лише за причетність, а то й взагалі за думки. Мабуть, це з радянських часів, коли навіть натяк на «інакомислення» карався якщо не засланням, то осудом «широкого кола громадськості». Так от, для тих, хто історію вивчає тільки за писанини в інтернеті, чи ще за тими самими посібниками «часів розвинутого соціалізму»: військовий трибунал у Нюрнберзі засуджував в першу чергу конкретних злочинців – верхівку нацистської партії, керівництва Третього Рейху та армії за конкретними звинуваченнями. І декого тих, хто був на лавці підсудних, не тільки не стратили чи засудили до різних термінів ув’язнення, а й виправдали… Що ж до організацій, то були визнані злочинними лише групи осіб, які входили, наприклад до гестапо, СС, СД чи СА, і лише в тому випадку якщо вони «знали, що ця організація використовується для дій, які визначені як злочинні, відповідно до статті 6 Статуту (трибуналу – автор), або тих осіб, які були особисто замішані як члени організації у здійсненні таких злочинів, виключаючи, однак, тих, хто був притягнутий до лав організації державними органами, і не мав права вибору, а також тих осіб, хто не здійснював таких злочинів» (з рішення трибуналу щодо СС), тобто навіть Нюрнберзький трибунал у своїх рішеннях максимально уникає формальних ознак та ситуацій, коли б людину оголосили злочинцем лише тому, що він був у лавах гестапо чи навіть СС. Тож формально членство окремих осіб в лавах організацій могло стати лише приводом до відповідного розслідування. Без такого розслідування та вироку суду кожен вважається невинним – в силу презумпції невинності. Ніхто у світі не намагався судити солдат і офіцерів вермахту чи інших збройних формувань та політичної поліції тільки за те, що вони були в його лавах та тримали зброю в руках – лише за конкретні злочини. Я не кажу вже про те, що у рішеннях трибуналу ані слова немає про ОУН/УПА… То хто ж були ті 17, яким не було навіть 20 років?
А от скажіть мені, ким був Богдан Хмельницький? Мабуть, з точки зору поляків – злочинцем, адже був підданим короля Польського, очолив проти нього повстання, вбивав поляків. Хто він був для євреїв? Про різанину євреїв за часів Хмельницького не чув хіба що той, хто взагалі не цікавиться історією. Ким був Хмельницький для українців? Ну як же ж, звісно героєм, лицарем, який захистив Січ та православ’я від посягань католицької Польщі!.. Ой, а що ж робити з іншим героєм українського народу Тарасом Шевченком, який назвав Хмельницького «нерозумним Богданом»? (Тільки не потрібно розповідати про «договір про співпрацю», бо як можна інакше трактувати звернення до російського царя «візьми під свою руку» та присягу останньому усією козацькою старшиною…). Скільки євреїв зараз протестують проти пам’ятника Хмельницькому у Києві? Як стояв, так і стоїть. Тож, мабуть, Богдан був просто людиною своїх часів, і цю епоху потрібно ретельно вивчати, робити висновки, виправляти помилки.
Так само й ці хлопці були людьми зі своїми вадами та чеснотами. Поки немає доказів – вони цивілізованим світом вважаються за людей, які боролися за кращу долю свого народу. Відносини Польщі та ОУН не згадувати, там з обох боків таке було…
Що до Меморандуму, то він, по-перше, фіксував реальний стан речей – що це за місце, хто на ньому був похований, що там відбувається тепер, а по-друге, наголошував на тому, що сторони погодились на те, що на цьому місці має бути зроблено меморіальний комплекс, з єдиним монументом, благоустрій шляхом ландшафтного дизайну, впорядкування місць масових поховань та плоскі таблички, які б могли нести на собі релігійні та інші символи, а хрести мали б бути перенесені на інше місце.
Приїхавши до Самбора з цими пропозиціями, які нам здавалися цілком слушними, ми почули категоричну думку місцевих активістів та частини депутатів про те, що світська влада, ба навіть самі вони (дехто з них і встановлював ці хрести) не мають право вирішувати долю релігійних (а до того ж і освячених) символів. От якщо їх християнські провідники дозволять… За 5 хвилин до початку засідання за участі місцевих депутатів та громадськості, тримаючи на колінах напівзламаний, що відключався кожні 2 хвилини ноутбук, я разом з одним з членів виконкому виправляв текст Меморандуму: питання хрестів буде вирішене шляхом погодження з ієрархами християнської (на той час – УГКЦ та УПЦ Київського патріархату) та юдейської релігій. Встигли, і вельмишановний Роман Ващук особисто зачитав його усім присутнім. Близько години обговорювали, переконували, і головним чинником, що дозволив підписати документ, був саме КОМПРОМІС: екуменічний комплекс та питання хрестів «на відкуп» очільникам християнських конфесій. До речі, останні підписали звернення до місцевої влади та громадськості з підтримкою проекту – це стало одним з головних чинників «за».
Впродовж ще одного року, паралельно з розробкою проекту (архітектори Пітер Майлз та Міріам Гусевич), було підписано ще кілька документів-додатків до Меморандуму. Перший – між місцевою владою та паном Темертеєм, що «Українсько-єврейська зустріч» бере на себе зобов’язання фінансувати проект. Другий – між Марком Фрайманом і паном Святославом Чухраєм. Пан Святослав виявився єдиним з живих родичем, братом одного з розстріляних українських повстанців і Марк, на прохання Чухрая погодився встановити на пам’ятний знак, що містив би на собі хрест. Такий пам’ятний знак був погоджений з єврейськими релігійними авторитетами, які вирішили, що це можливо та не ображає почуттів вірян-іудеїв. Пам’ятний знак – то й пам’ятний знак: хто ми з Анатолієм такі (взагалі то просто «координатори»), щоб втручатися в особисті домовленості двох родичів тих, чиї могили є на тому кладовищі… Цей знак став ще одним КОМПРОМІСОМ, який дозволяв сподіватись: ось-ось з єврейського кладовища, з місця, де поховані декілька тисяч жертв Голокосту приберуть символи, що ніяк не сумісні з юдейською вірою.
Майже ще один рік йшла інша підготовча робота, проводились зустрічі з громадськістю Самбору, експонувалися на широкий загал робочі ескізи проекту. Зазначу, що усі зустрічі, навіть з членами виконкому, депутатами, місцевим кліром та іншими завжди були відкритими і будь-хто міг взяти в них участь. Та якби ж би вони хотіли!
Розумієте, вони не антисеміти (хоча у періоди жорстких протистоянь іноді лунають від них такі гасла, що…), це не те слово, яке б могло їх гарно характеризувати. Вони не перешкоджали євреям встановлювати на кладовищі свої символи, їм навіть байдуже буде, якщо євреї відгородять стару частину цвинтаря, де знаходяться поховання більш ніж 100-річної давнини, якщо буде поставлено хоч Зірку Давида, хоч Менору на братському похованні євреїв… Але хрести, мовляв, зась… Взагалі, здається, що вони не стільки борються проти єврейської сторони, скільки проти діючої нині в Самборі влади та роблять все наперекір їй. Протягом трьох років у своїх статтях та виступах вони усіляко натякають на «єврейські гроші», на які ніби то спокусились нинішній мер міста, частина депутатів, місцеві священники. Одного разу був натяк на те, що на ці гроші спокусились навіть патріархи. Інформація, яку вони надають та публікують у ЗМІ неповна і не завжди точна. Головна теза: міськрада чи виконком голосують «за», а громада проти! Наголошують на те, що навіть багато голосувань наша позиція виграє з перевагою лише в один голос (ну то такий регламент, хіба ми його створювали? А принцип демократії ніхто не скасовував, бо навіть президента країни можуть обрати у нас з перевагою в один бюлетень).
Де вони переходять, на мій погляд, межу, і де б, можливо, мали втрутитись правоохоронні органи, то це у гаслах, якими оперує ця група: «…що українська сторона капітулювала?», «Навіщо нехтувати своєю історією заради чужої?» Чи це не роздмухування міжнаціональної ворожнечі, коли історія євреїв України вважається «чужою», а «українцями» тільки люди однієї етнічної приналежності, а не всі громадяни України?
До речі, якщо вже євреї-мешканці Самбору та їх історія виявляється для цих людей «чужою», то чому вони вважають «своєю» історією і «своїми» італійських військових, які ніби то відмовилися підкорятися фашистам, були розстріляні останніми та поховані саме тут? Тільки тому, що італійці – християни? Цікаво, чи не правда? Україна сьогодні пишається видатними конструкторами, військовими, політиками, вченими та артистами різних національностей, які народилися, або мали історичні корені на цих землях. А хтось зневажає права бути «своїми» тим, хто тут жив і загинув…
Минулого, 2018-го року біло отримано довгоочікуваний лист, знову спільний – від патріархів УГКЦ та УПЦ (КП). В ньому було пряме звернення до місцевих вірян, в якому знову йшлося про підтримку проекту екуменічного меморіалу, і, головне, про те, що ієрархи благословляють перенести хрести на більш відповідне і навіть символічне місце – цвинтар Січових стрільців. Зробити це мали б до 100-річчя Листопадового чину та створення Західно-Української народної республіки. Також патріархи наголосили, що це ще й 75-і роковини знищення нацистами євреїв та українців-мешканців Самбору: «Отже, цей рік є дуже символічним для вшанування пам’яті українців: християн та юдеїв, які віками жили і працювали пліч-о-пліч на цій землі і кров’ю яких вона окроплена під час двох світових воєн». (Зверніть увагу, що навіть патріархи не роблять різниці між етнічними українцями і етнічними євреями: для них все це єдиний український народ!)
На жаль, того року не вдалося розпочати роботу – спочатку розповсюдження звернення затягувалося, а коли це все ж таки сталося, часу вже було обмаль, зробити все задумане у термін, що залишався було практично неможливо.
Весь цей час наша команда спілкувалася з громадою, місцевим кліром, міською владою. Було погоджено вигляд пам’ятного знаку українським повстанцям (ескіз розробив син Святослава Чухрая, Олег, а християнські авторитети лише трохи виправили), за допомоги місцевого КП «Доля» встановлено точне місце їх поховання. Нарешті, наприкінці весни-на початку цього літа було погоджено початок робіт, виконком прийняте рішення про благоустрій території. Місцеві священники визначили місце для нового, більш відповідного розташування хрестів. На прохання громадськості було збільшено площу накриття могили оунівців, за для чого довелося навіть переробляти проект (ще один КОМПРОМІС, але скільки було й інших). Дату освячення проекту погодили з очільниками християнських церков, послами. Здається все за планом. Благоустрій також передбачав впорядкування великого братського поховання євреїв, вивіз сміття, облаштування тимчасових доріжок. Зазначу, що чомусь один з хрестів був встановлений не на місці розстрілу українців, а на малому братському єврейському похованні… Може тому, що тим, хто ставив, важливо було «помітити» місце, а не справді вшанувати своїх героїв? В будь-якому випадку, облаштування цього місця не могло бути зроблено до зняття хреста.
То що ж відбулося далі? 20 серпня відбулося встановлення пам’ятного знаку. Натомість, ті самі «активісти», які писали про «чужу історію» фактично заблокували перенесення хрестів. Ціною майже неймовірних зусиль вдалося перенести лише той, що стояв на малому похованні. Вдаватися до силових методів? Так і поліція могла втрутитись, і ще невідомо, кого б визнали винними. І знову не можу дорікати колегам та в чомусь їх звинувачувати. Вони вирішили показати, що єврейсько-українська сторона, яка стала ініціатором проекту, свої обіцянки виконала. І 21 церемонія відбулася.
На мистецтві компромісів тримається вся людська цивілізація. Без нього неможливі стосунки між державами, між різними людьми у суспільстві. Навіть будь-яка родина тримається на вмінні поступатися чимось заради коханої людини. Але поступаючись, ми вимагаємо чогось натомість – таких самих кроків, вчинків, розуміння. Єврейсько-українська сторона, яка стала ініціатором проекту, свої обіцянки виконала. Всій Україні й не тільки було продемонстровано приклад толерантності, поваги, терпіння.
Що ж за це отримали ініціатори проекту? З боку деяких представників єврейської громади – осуд, волання про те, що євреї відкрили пам’ятник своїм катам. У потаканні цим планам звинувачують навіть Головного рабина Києва і України Яківа Блайха… До речі, чомусь проєврейські активісти забувають, що було вшановано не тільки оунівців, а й приведене до ладу велике єврейське поховання. І що окрім мітингу біля пам’ятника повстанцям відбувся жалобний мітинг і на єврейському похованні, де рав Блайх прочитав «Ель мале рахамім».
Взагалі, хтось може відповісти: а що краще? Відкрити пам’ятний знак декільком хлопцям з ОУН, чия вина поки що лише в тому, що вони були членами цієї організації і любили Україну (я не правий? Будь ласка, докази, поіменно, де і в чому завинили, в яких розстрілах/катуваннях брали участь саме ці люди), чи залишити територію старого кладовища в тому стані, як є, тобто з пацанами, що ганяють м’яча на могилах, з козами, яких тут випасають, з трьома хрестами та полинялою табличкою на залишках стіни, що «тут поховано радянських громадян, закатованих фашистами»? Так у нас в Києві досі не можуть дійти згоди, що потрібно зробити у Бабиному Ярі (тому тут досі вигулюють собак, палять багаття, влаштовують пікніки на кістках, вживають алкоголь…). Скільки ще потрібно часу, щоб хоча б євреї домовились? Нічого не робити, аби не звинувачували, не нарікали? Знаємо, існує така позиція. Натомість ініціатори проекту у Самборі пішли іншим шляхом: «Краще щось зробити тут і зараз, чим потім шкодувати про незроблене!» Це також позиція, що викликає повагу.
Що робити з тими «активістами», хто волає про новий бетонний хрест на місці перенесеного, та знову маніпулює словами? Адже ні слова про те, що на справжній могилі встановлено той самий пам’ятний знак, ні слова про те, що це відбулося з благословення християнських ієрархів? Навіть коли пам’ятний знак вже встановлювали на могилі, вони казали, що «не вірять», що це буде. Тільки «…євреї та ліворадикали повалили хрест». Нам залишається доказувати, що методам, якими вони діють, та їх гаслам немає місця в Україні ХХІ століття. Вимагати від місцевої влади й громадськості виконання взятих на себе зобов’язень, про що 21 серпня у Самборі наголосив Анатолій Шенгайт – два хрести, що залишилися мають бути перенесені: «Договори мають виконуватись!». Не допустити, у т.ч. з залученням правоохоронних органів, самовільного встановлення будь-яких нових знаків, які не передбачені ані Меморандумом, ані додатками до нього. Ну не можуть і не мають декілька десятків людей маніпулювати думками та діями всього міста.
І будь ласка, обережніше зі звинуваченнями, єврейські закони «Лашон ара» ще ніхто не скасовував. Краще поспілкуйтесь з ініціаторами, координаторами, усіма, хто допомагає робити цей проект – вони відкриті для розмов, для донесення своєї точки зору. І якщо нам поки що не все вдалося, то підкреслю, це поки що!"

Марат Страковський

 

Джерело: ФБ сторінка Київської міської єврейської громади