Тарaс Прохасько: А ти?

19.12.2014

Зі Станіславом Вінцензом є ще гірше, ніж з Джойсом. Його прийнято поважати у всіх країнах Європи, усі знають, що він великий мудрець і відкривач гуцульської Атлантиди. Але  «На високій полонині» майже ніхто не читає, бо важко і нудно. Тай перекладів цієї тетралогії на європейські мови практично нема. Отож, захоплюються величчю і почитують окремі есеї, що вже не зле. Найкраще знають про те, що Він ценз був великим знавцем і приятелем жидівського хасидського світу Галичини і Карпат зокрема. Багато вінцентологів (а це окрема міжнародна мережа) всі панорамні історії про гуцулів сприймають лише як колоритне тло, на якому виростає хасидство. 

Якось я був присутнім на науковому симпозіумі про Вінценза. Попри цілковиту симпатію і ґлорифікацію, поруч з увагою до найменших деталей біографії і архівних фотоматеріалів з давньої Гуцульщини, дуже скоро викристалізувалося основне питання – чому Вінценз ніколи нічого не написав, не сказав, не згадав про Голокост. Адже він добре знав, що сталося з тими усіма карпатськими євреями, про минуле яких він так багато думав і розповідав. (Після приходу більшовиків на Західну Україну Вінценз був арештований, побув у в'язниці, а після того, як його дивом випустили, перейшов пішки через Чорногору до Угорщини, де пробув до кінця війни і врятував від загибелі багатьох євреїв.) Правдивого пояснення годі віднайти. Може, він просто не хотів про таке говорити. Може, вважав, що все сказано і без нього. Може, вважав, що людина завжди є так близько до звірства, що не слід їй зайвий раз про це нагадувати. 

Врешті, його «Правда старовіку»  не є правдою у всіх значеннях цього слова. Вона зближається до тієї Божої правди, яка свідчить не про те, як є, а про те, як може бути, як має бути, якщо за правдою жити, якщо жити правдиво. І не даремно для своєї правди Вінценз вибрав давні часи, правдивість яких ніхто не може ні підтвердити, ні заперечити.

Зрештою, будучи свідком страшних часів, він ніколи нічого не написав ні про велику війну, ні про страшні протиріччя міжвоєнних десятиліть, ні про спалах і катастрофу західно-української держави, ні про люту біду гуцулів, яка була можливою у модерному двадцятому столітті.

Я його розумію.

Свого часу я займався чимось подібним. Я  достатньо прослужив, щоби мене хтось до чогось міг примусити, тож ці мої нічні виступи були добровільними. Почалося взимку, коли особливо перемерзаєш за день, скоро темніє і так затишно опинитися у ліжку, що навіть шкода відразу засинати, щоби вповні відчути щастя. Це просте і повне щастя робило усіх у казармі якимись подібними, незважаючи на те, яким хто був у інших ситуаціях. Одного разу я почав розповідати про дитинство в горах, про зиму, про затишок і святковість, про щастя. Це було дивно, бо мої простенькі історії слухали, закривши очі, і розбійники, і насильники, і жертви насильства, і відмінники бойової і політичної підготовки, і доходяги, і нехватчики, і тормози, і чурки, і стукачі, і пофігісти, і відказники… А потім ще багато вечорів усі вони швидко лягали до ліжок, забувши про всілякі цікаві і небезпечні нічні авантюри, і просили, щоби знову розповідати рóмани про те, що було вчора і позавчора. Мені вже бракувало матеріалу, щось почав вигадувати, але міг би того й не робити, бо нікому не перешкоджали і повтори. Я знав, що багатьом  тяжко було уявити собі  що те, про що я розповідав, може бути насправді, бо у багатьох були дуже інакші дитинства. Але знав також, що вони знають, що мої рóмани – правда. Бо так мало би бути. І ця правда не переставала бути правдою, коли я свідомо і навмисно жодним словом не згадував про так званий дім вар'ятів, який весь час був поруч нашої казкової гори. Ціле своє дитинство ми – поруч з усім іншим – щоденно бачили пацієнток обласного диспансеру для невиліковних психічнохворих жінок. Їхня  страхітлива зона не мала щільних парканів, і вони могли наблизитися до життя за парканом. Наша казка дитинства була не те що затруєна, а просто підкорегована доступом до зовсім іншої байки, подібної на казки Оскара Вальда.

Пам'ятаю одну дуже молоду і дуже гарну «дурну», як казали на них наші люди. Зовсім за Вінцензом вона прагла діалогу і виходила на контакт. При цьому залишалася в'язнем своєї хитрої і оригінальної методи. Я питався, як її називати. Вона посміхалася і казала – а тебе? Я просив сказати, скільки їй років. Вона трималася свого – а тобі?  Можеш щось розказати? А ти?...І більше нічого.

Якось після ночі з повним місяцем, впродовж якої цілий заклад кричав болісними криками, я вийшов на горбик над лічницею. Побачив згори, що моя знайома несе разом із санітаркою великий гарячий баняк зупи з кухні до їдальні. Вона мене також побачила. Я помахав рукою, вітаючись. Вона раптом випустила баняк, зупа розхляпалася, вона бігла до діри у паркані зони. І санітарка, і весь персонал, який це бачив, почали несамовито кричати на неї. Так, як уміють кричати у тюрмі, в армії, у школі, у божевільнях та інших громадських місцях. Але вона не перелякалася. Вона зупинилася, посміхнулася до усіх наглядачів і промовила, як до дурних – не видиш, мене кличут, я маю щось йому сказати…

http://zbruc.eu/    

nike air max 2019 blue