Володимир (Зєев) Ханін. Палестино-ізраїльський трек близькосхідної геополітики після «арабської весни». 1 частина

Вступ

Багато з тих, хто сприймав політичне цунамі «арабської весни», що розпочалося в середині грудня 2010 року та майже миттєво охопило арабський світ, як початок довгоочікуваного процесу соціальної, економічної і політичної модернізації арабсько-мусульманських країн Близького Сходу, з розчаруванням спостерігали вже за кілька місяців потому її перехід в «ісламську зиму».

Останні надії на те, що йдеться про наслідки процесу, ініційованого молодим поколінням арабів, яке прагне забезпечити своїм народам економічне процвітання і демократичний устрій, і що в кінцевому підсумку призведе до скорочення відставання арабського світу від західних країн, розвалилися з початком у 2014 році нового політичного «сезону». Позначеного, не без сумного жарту, професором Тель-Авівського університету Еялем Зіссером як «літо ІГІЛ»: вихід на політичну арену регіону салафітських рухів, на тлі яких колишні радикали почали нагадувати майже поміркованих прагматиків. Від себе додамо, що поверненню цих сподівань не надто сприяє і «близькосхідна осінь» великих держав, які взялися — хотіли вони того чи ні — за геополітичний переділ Близького Сходу рівно через 100 років після відомих угод Сайкса-Піко. Зрозуміло, в дещо іншому складі і в мінливих комбінаціях з регіональними центрами сили.

Ізраїльське «міжсезоння»

Ізраїль, єдина в регіоні країна зі стійким ліберально-демократичним режимом західного типу, весь цей час був і одним з дуже небагатьох, або взагалі єдиною державою регіону, що нагадувала більше глядача, ніж учасника цієї «п'єси» революційних «пір року». Підтримуючи свою репутацію «вілли в близькосхідних джунглях», Ізраїль і в цей період зберігав набрану в 90-х роках минулого і «нульових» роках цього століття соціально-економічну динаміку, яка дозволила йому завершити своє перетворення в один з провідних світових центрів інновацій і технологічних розробок (“the-start-up nation”). І по доходу на душу населення, «індексу людського розвитку», темпам зростання ВВП, скороченню безробіття і зниженню інфляції, а також по привабливості внутрішнього ринку для закордонних вкладників, і іншим параметрам посісти цілком почесні місця в першій і другій десятці найбільш розвинених країн світу.

Це не означає, що в Єрусалимі зі сторонньою байдужістю спостерігали за руйнуванням, нехай в основному і ворожих або недружніх йому, але звичних і, на тлі нинішньої хвилі радикалізму, що охопила східні суспільства та відносно помірні арабські режими, здатних або хоча б зацікавлених худо-бідно зберігати баланс сил у регіоні. Навпаки, Ізраїль не був у захваті від заповнення вакууму, що виник на місці здавалося б раніше стійких арабських держав, кланово-племінних груп і радикальних ісламістських рухів, що завжди знаходилися за фасадом на скору руку зшитих «арабських націй». І він докладав помітних зусиль для купірування процесів, спроможних поставити під сумнів ефективність сформованого минулими роками «потенціалу залякування» супротивників єврейської держави.

Прикладом може бути позиція Ізраїлю щодо сирійської кризи, яка з самого її початку сприймалася ізраїльтянами як внутрішня справа сусідньої країни, що так і не підписала з Ізраїлем мирного договору і стала базою, транзитером і спонсором ряду діючих проти Ізраїлю терористичних організацій. Обрана військово-політичним керівництвом Ізраїлю стратегія включала три параметри.

По-перше, триматися якомога далі від цього клубка конфлікту, за участю режиму Башара Асада і його союзників (іранських КВІР, південно-ліванської «Хизбулли» і шиїтських міліцій), сил самооборони курдів та інших неарабських і немусульманських меншин. А також широкого спектру відносно поміркованих і ультра-радикальних ісламістських угруповань.

По-друге, вести лінію рівної віддаленості і балансу підходів щодо інтересів присутніх на сирійському полі глобальних (США і Росія) і регіональних (Туреччина, Іран, КСА, Катар та інші) держав, використовуючи, в разі необхідності, важелі політичної або «військової» дипломатії.

По-третє, допоки ситуація не загрожує безпосередньо ізраїльським кордонам обмежувати своє втручання наданням гуманітарної допомоги (включно з лікуванням поранених в ізраїльських лікарнях) і знищенням джерел спорадичних обстрілів ізраїльської території — хто б за них не ніс відповідальності. А також ліквідацією складів і караванів озброєнь, що пересилаються з Сирії, або через неї Іраном для радикальних ісламістських угруповань, що може зашкодити збудованому Ізраїлем згаданому механізму стримування цих терористичних структур.

Характерно, що і більшість сил, залучених до перехресних витків протистояння в Сирії і на Близькому Сході в цілому, нерідко демонстрували готовність в обмін на невтручання Ізраїлю в ці конфлікти безпрецедентно стримано реагувати на обмежені дії ЦАХАЛу і ізраїльських спецслужб. Ясна річ, не тому, що у радикальних арабських націоналістів, консерваторів-традиціоналістів арабських монархій, і тим більше ісламістських радикалів стосовно євреїв і сіонізму стався позитивний переворот.

Сьогодні цих суб'єктів цікавлять істотно більш актуальні для них лінії протистояння і конфлікти — арабів з персами і турками, і мусульман-сунітів проти мусульман-шиїтів. Причому, кардинальне для них питання: хто буде керувати країнами з мусульманською більшістю, і хто буде домінувати на Близькому Сході, — чудово розуміючи, що Ізраїль не має подібних заявок чи амбіцій.

 
 

Відповідно, і стратегія виживання близькосхідних монархічних і авторитарних «президентських» режимів у нових умовах має небагато спільного з їх історичним протистоянням з єврейською державою. Так, згідно з характерною заявою колишнього секретаря Ліги арабських держав (ЛАД) Амра Муси, зробленою в березні 2012 року, інтерес арабів-сунітів за сучасної епохи полягає в тому, щоб не допустити ситуації, коли «арабський Близький Схід керуватиметься Іраном чи Туреччиною». Цю саму ідею він озвучив у розлогому інтерв'ю загальноарабському тижневику The Arab Weekly п'ять років потому. «Більшість населення Близького Сходу — це араби, які ніколи не скажуть «так, пане» (“yes, sir”), Туреччині або Іранові. Навіть якщо вказівку «навести лад» у регіоні вони [Іран і Туреччина] отримають від Москви і Вашингтона. У нас є свої лідери, такі як саудівці і єгиптяни, і вони знайдуть правильний шлях до розв’язання [наших арабських] проблем».

Як можна зауважити, ці висловлювання, виголошені на піку «арабської весни» і під кінець її кризи, не мали майже нічого спільного з колишніми мантрами цих кіл про загрозу «захоплення сіоністами влади в регіоні». Насправді ні в тому, ні в іншому інтерв'ю А. Муса, символ і ідеолог «старого панарабського націоналізму», наріжним каменем якого історично було протистояння з євреями і «новими хрестоносцями», навіть не згадав про Ізраїль або арабсько-ізраїльський конфлікт. Природно, традиційно підозріле, неприязне або відверто вороже ставлення до єврейської держави з боку режимів і рухів, що багато років ледь мирилися з його присутністю на Близькому Сході або не готових визнати його права на існування в принципі, теж нікуди не поділося. І, як і в минулому, дефіциту стандартних гасел про «Ізраїль як головну загрозу арабсько-ісламському світу» також не спостерігається — так само як і не бракує стандартних звинувачень в «роботі на інтереси сіоністського ворога», якими обмінюються протиборчі сторони на нинішньому етапі конфлікту.

Сталося інше: «арабська весна» і «ісламістська зима» зробили очевидним факт, який Ізраїль наполегливо, але раніше без особливого успіху, намагався ввести в офіційний міжнародний дискурс: арабсько-ізраїльський конфлікт насправді перебуває на глибокій периферії складного сплетіння общинно-племінних, етнонаціональних, внутрішньо- і міжрелігійно- та соціально-класових протиріч і проблем регіону. У підсумку конфронтація з Ізраїлем, мабуть, вперше за 70 років збройного арабсько-ізраїльського протистояння для переважної більшості залучених до нинішнього регіонального конфлікту суб'єктів виявилася, що називається, “non-issue”.

Від Осло до Ер-Ріяда

Та все ж є два сюжети, які прямо чи побічно роблять Ізраїль учасником великого геополітичного переділу в регіоні епохи «арабської весни». Обидва пов'язані з його відносинами з арабами-палестинцями — членами арабських і арабізованих спільнот різного географічного та етнічного походження, які проживають у різних регіонах історичної області Ерец-Ісраель (Землі Ізраїлю)/Палестини. Включно з суверенною територією самого Ізраїлю (всередині т. зв. «зеленої лінії») і Йорданією, де представники цих груп мають громадянство відповідних країн, а також в арабських анклавах на територіях Іудеї та Самарії (в міжнародній термінології — на Західному березі річки Йордан) і в секторі Газа.

 
 

Власне, про ці дві останні категорії і йдеться. За підсумками першої арабсько-ізраїльської війни (в ізраїльській традиції — Війна за незалежність 1948–1949 років), що завершилася перемогою ЦАХАЛу над арміями п'яти арабських країн, що вторглися в новонароджений Ізраїль, ці дві категорії палестинських арабів опинилися під контролем відповідно Йорданії (дала громадянство частині жителів Західного берега) і Єгипту (який громадянства жителям Гази не надав). А після Шестиденної (або третьої арабсько-ізраїльської) війни 1967 року — під контролем Ізраїлю.

Ініційований «зовнішніми гравцями» протягом останніх кількох десятиліть експеримент з формування на базі цих арабських і арабізованих громад «палестинської нації», виявився навіть менш успішним, ніж схеми національного будівництва в ряді інших арабських регіонів. Бо цей проект, в пакеті з нескінченно мусованою темою палестинських біженців (з передачею цього статусу і обмежень в інтеграції у спадок), був для сунітського світу не самостійною ціллю, але швидше зручним важелем дипломатичного, політичного і терористичного тиску на Ізраїль.

Крім того, наявне і раніше, але приховане на «чорний день» усвідомлення «палестинської проблеми» як в цілому периферійного сюжету нинішнього регіонального порядку денного багато років гальмувалося її багаторічним статусом практично єдиного елементу, через який в арабському світі спостерігався хоч якийсь консенсус. Боротьба з Ізраїлем за «права палестинського народу» допомагала правлячим елітам пояснювати будь-які проблеми — від дефіциту товарів першої необхідності, низького рівня освіти і якості життя до кліматичних змін в арабських країнах. І, відповідно, забезпечувала мобілізацію громадської підтримки та зняття внутрішньої напруженості в більшості стійких (або таких, які такими видавалися) сунітських режимів Близького Сходу. Саме тому палестинська тема утвердилася, як символічно важлива для переважної більшості арабських і арабсько-мусульманських країн в цілому.

Але на рубежі минулого і нинішнього століть цілий ряд згаданих арабських режимів почали відчувати зростання дискомфорту, а незабаром усвідомлювати деструктивний характер, якого набуває палестинсько-арабська тема. Бо на тлі «витіснення з політичного ринку» арабського націоналізму радикальним ісламізмом вона перетворювалася зі знаряддя перекладу назовні внутрішніх конфліктів і тим самим стабілізації арабських монархій і авторитарних «президентських» режимів на фактор їх підриву зсередини.

Першим дзвоником була підтримка, яку лідер Організації визволення Палестини (ОВП) Ясір Арафат надав іракським військам Саддама Хусейна, що окупували Кувейт. В той момент Арафат зміг купірувати наслідки цього демаршу згодою на початок т. зв. Ословського процесу — політичного діалогу з Ізраїлем з метою врегулювання за моделлю «мир в обмін на території». Зрозуміло, що арабський світ готовий був виділити чималий політичний і фінансовий кредит під ідею створення палестинської держави, куди можна було б, нарешті, прибрати основну частину проблематичного населення «таборів палестинських біженців» та емігрантських колоній палестинських арабів. Причому, не тільки з Лівану чи Йорданії, де, як ми пам'ятаємо, та ж ОВП Я. Арафата ледь не здійснила в 1970 році насильницьке захоплення влади, а й — або навіть, в першу чергу — з КСР і князівств Перської затоки.

Відповідно до того як вичерпувалась ідеї палестинської держави, в тому вигляді, як вона була закладена в «угодах Осло», все менше релевантною ставала початкова схема — але аж ніяк не сама ідея зняття палестинської теми з порядку денного арабських країн, що вимагало продовження пошуку точок їх дотику з Ізраїлем. Слід вважати, лідерам «помірних» сунітських режимів стало давно зрозуміло, що джерелом проблеми є не «непоступливість» Єрусалиму. А той факт, що палестинсько-арабських лідерів цікавить не стільки перспектива створення своєї держави, скільки нескінченна боротьба за цю саму державу в пакеті з можливістю зберігати своє місце в перших рядках міжнародних інформаційних рейтингів і продовженням процесу отримання і розподілу фінансових вливань. Однак скудіти та їх партнери з країн ЛАД незмінно вважали, що сплатити (у всіх сенсах цього слова) за цей проект повинен був саме Ізраїль.

Саме такий посил був в основі т. зв. Саудівської, або «арабської мирної ініціативи». Її основні параметри припускали нормалізацію відносин Ізраїлю з арабськими країнами в обмін на виконання ним деяких умов. А саме: повернення до «кордонів 1967 року» — що ніколи в природі не існували, але ідея яких з різних причин закріпилася в міжнародній інформаційній, політичній і дипломатичній практиці. А також згоду на розділення Єрусалиму, ліквідацію єврейської присутності в Іудеї та Самарії (в міжнародній термінології — Західний берег річки Йордан) і готовність прийняти всередині «зеленої лінії» (тобто на суверенній території Ізраїлю) мільйони осіб, які називають себе палестинськими біженцями і їх нащадками і/або виплатити їм фінансову компенсацію.

Зрозуміло, що Ізраїль, який ніколи не визнавав своєї відповідальності за виникнення палестинської проблеми, категорично і регулярно відмовлявся приймати подібні умови Саудівської ініціативи 2002 року і тим більше її Бейрутського варіанту 2003 року, доповненого за наполяганням палестинських арабів більш жорсткими вимогами до Ізраїлю. На практиці Єрусалим показував потенційним арабським партнерам свою зацікавленість у самій ідеї діалогу з країнами ЛАД, але одночасно давав зрозуміти, що епоха односторонніх ізраїльських поступок закінчилася.

Тому ця тема могла б ще багато років постійно з'являтися «на столі» і з тією ж частотою здаватися до архіву, якби драматичні події «арабської весни» не зробили раніше гіпотетичний виклик виживанню «помірних» сунітських режимів цілком актуальним. Ізраїль за цієї нової ситуації зміг не просто запропонувати спосіб зняття палестинської проблеми, що дратує і дестабілізує регіон, але і перетворитися на ультимативний фактор вибудовування оптимальної конфігурації регіональної безпеки. Причому, вже наявний механізм їх неформального співробітництва з Ізраїлем в сфері отримання від нього критично важливої інформації і технологій безпеки, в світлі нинішнього рівня загроз, з якими стикаються прозахідні сунітські режими, є вже явно недостатнім.

Все це, так чи інакше, спонукає, принаймні, частину столиць країн ЛАД до більш гнучкого підходу до розгляду ізраїльських умов. Які ніколи не були секретом: прозахідні сунітські режими повинні сплатити «свою частку пакета нормалізації», і частиною цієї ціни є зняття палестинської теми з порядку денного в тому розумінні, як це бачать в Єрусалимі. Загалом, нічого фундаментально неприйнятного для «помірних сунітських столиць» в цих позиціях сьогодні начебто немає. Що, в принципі, продемонструвала чергова арабська ініціатива з комплексного арабсько-ізраїльського врегулювання, яку цього разу представив президент Єгипту Абдель-Фаттах ас-Сісі.

Висунення в липні минулого року цієї ініціативи супроводжував доречний до цієї нагоди антураж заяв про незмінну прихильність Єгипту і його партнерів, з арабських країн Перської затоки і Магрибу, до ідеї створення палестинської держави. Проте, коментатори не могли позбутися відчуття, що весь контекст говорить про те, що лідерів цих країн «палестинці цікавлять як минулорічний сніг». У будь-якому разі, «оновлена арабська ініціатива» виявилася цілком тотожною з ідеєю «регіонального миру», ще кілька років тому запропонованою тодішнім главою МЗС і нинішнім міністром оборони Ізраїлю Авігдором Ліберманом, і елементи якої приблизно з середини 2015 року стали частиною зовнішньополітичного порядку денного уряду Б. Нетаньяху.

Сенс цієї концепції — в заміні колишньої формули «досягнення палестинсько-ізраїльського миру як умови врегулювання відносин Ізраїлю з арабськими країнами» на протилежну схему. Згідно з якою, нормалізація відносин з провідними арабськими державами в такому вигляді, як це сталося з Єгиптом і Йорданією (офіційне припинення стану конфлікту і встановлення повноцінних дипломатичних відносин), може означати в перспективі вирішення і палестинської проблеми. На практиці традиційний набір арабських гасел і вимог до Ізраїлю, в питаннях політичного самовизначення палестинських арабів, кордонів, статусу Єрусалиму, «біженців» і т. д., формально зберігається. Останню за часом декларацію такого роду ми чули 19 серпня ц. р. в заяві міністрів закордонних справ Єгипту, Йорданії та Палестинської автономії про узгоджену позицію арабського світу на переговорах з делегацією США, що прибуває на Близький Схід.

Де факто вони перестають бути ультимативним чинником нормалізації відносин єврейської держави з арабським світом, що змушує, якщо він хоче такої нормалізації, заплатити будь-яку ціну, призначену палестинськими вождями. Тобто, з нижньої планки вимог, без попередньої згоди Ізраїлю на які голова створеної відповідно до угод в Осло Палестинської національної адміністрації (ПНА) і глава ОВП Махмуд Аббас (Абу Мазен) в принципі відмовлявся повернутися за стіл переговорів, вони стають верхньою планкою вимог ЛАД до Єрусалиму. Причому, досить вторинних в контексті більш загальних регіональних інтересів сторін і в силу цього — предметом неминучого компромісу. Тим більше, з урахуванням бачення проблеми нової адміністрації США, де ідея палестинської держави переходить з категорії “must be” («необхідного») в категорію “good to have” («непогано мати, але можна і обійтися»).

«Глибоке розчарування» Абу Мазена настільки різкою зміною правил регіональної гри і перспективами втрати вождями ПНА/ОВП статусу самостійного суб'єкта регіонального процесу, разом з усіма супутніми дипломатичними і фінансовими дивідендами, цілком зрозумілі. Особливо з перспективою повернення всієї цієї тематики до стану «епохи до Мадрида» (мадридської конференції 1991 року про тимчасове врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту), коли відносини між ізраїльськими євреями і палестинськими арабами були одним із безлічі неврегульованих внутрішньодержавних міжетнічних конфліктів у країнах постколоніального світу. В даному випадку — на території колишнього британського мандата в західній Палестині, де єдиним реальним сувереном сьогодні є Ізраїль, якому, якщо йти за цією логікою, і слід передати ініціативу у розв’язанні проблеми палестинських арабів.

Тому цілком зрозумілі й зусилля М. Аббаса з повернення палестинської теми в центр загальноарабського порядку денного, що в ситуації істотно більш актуальних для цього світу викликів і загроз було зробити вкрай непросто. Ще більш складним це робить новий виток сирійської кризи, пов'язаний з появою на цьому полі Росії, що, на думку ряду аналітиків, перетворило громадянську війну в цій країні в найбільш серйозне, з часів закінчення «холодної війни», непряме протистояння Росії і Заходу.

Якщо до цього додати, що іншими ланками цього комплексу протиріч є млява російсько-турецька криза, європейсько-російська «війна санкцій» і ситуація в Україні та навколо неї, то стає зрозумілим, чому арабсько-палестинський проект з фактора світової та регіональної політики став темою, в кращому випадку, шостого-сьомого ряду. Власне, згаданий саміт міністрів закордонних справ Єгипту, Йорданії та ПНА 19 серпня експерти вважають чи не останньою спробою Рамалли змусити арабський світ однозначно підписатися під вирішенням конфлікту на базі ідеї «двох держав». Тим самим, як вважають спостерігачі, завадити членам саудівського блоку бути втягнутими в регіональний союз з Ізраїлем, знявши з порядку денного попередню умову про створення Палестинської держави в «межах 1967 року».

2 частина

 

Джерело: bintel.com.ua

рубрика: 

Наши партнеры 

    Юлий Кошаровский история исхода