Йосиф Зісельс.

Підготовка фахівців з юдаїки у НаУКМА – невід’ємна складова єврейського життя

 

 
 
 
 
 
 

Студия "Лимонад" он-лайн

Программа работы студии включает проведение он-лайн лекций, презентаций, концертов и интервью.
Видео лекций по ссылке

Магістерська програма «Юдаїка» 

в межах спеціальності «Історія та археологія» НаУКМА 

запрошує на вступ 

ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ он-лайн –
20 липня 19-00

реєстрація за посиланням

 
 

В’ячеслав Ліхачов – корінь проблеми з Хржановським, що "Меморіял" – це приватний проєкт

В’ячеслав Ліхачов, Фото - ДЕНЬ

Скандал довкола Меморіального центру Голокості Бабин Яр вийшов на загальнонаціональний рівень. Учора з’явилося звернення української наукової та культурної спільноти до Президента України, Прем’єр-міністра та Кабінету міністрів України, Київського міського голови та Київської міської ради з закликом «взяти на себе, у співпраці з громадянським суспільством, дієву відповідальність та безпосередній контроль за створенням меморіяльного комплексу в Бабиному Яру, щоб уникнути зовнішніх маніпуляцій». Кількість підписів під документом зростає щохвилини. Призначення скандального російського режисера Іллі Хржановського на посаду арт-директора Центру, всевладдя кремлівських олігархів у опікунській раді, сумнівне виділення землі під будівництво меморіалу неодноразово висвітлювалися провідними ЗМІ.

 

— В’ячеславе, який ступінь вашої причетності до ситуації?

— Якщо стисло, то я зацікавлений сторонній спостерігач. Хіба що можу себе назвати особисто лояльним щодо умовно «громадсько-державного» музейного проєкту. Це невеличкий музей у будинку колишньої контори єврейського цвинтаря. До Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» стосунку не маю.

 

— Чим відрізняються ці проєкти?

— Основних відмінностей дві. Перша — джерело ініціативи. Стосовно Центру вона йде ззовні України і є цілком приватною. Щоправда, Яна БАРІНОВА (колишня виконавча директорка Меморіального центру. — Д. Д.) зараз розповідає, що цей проєкт — умовно назву його міжнародним — зініціювала мало не київська влада, хоча очевидно, що першим ініціатором виступив персонально Михайло ФРІДМАН (російський олігарх, мільярдер. — Д. Д.) і в меншому масштабі — Герман ХАН (російський олігарх. — Д. Д.), які шукали українських партнерів. Віктор ПІНЧУК долучився трохи пізніше, вочевидь, їм було потрібно знайти якусь місцеву ширму. У громадсько-державного проєкту ініціатива виходила від української єврейської громади, від Вааду — Асоціації єврейських общин та організацій України, але поштовх до включення держави дав старт міжнародного проєкту. Він змусив реагувати і громаду, і державу. Тобто оцей маленький проєкт — значною мірою реактивний. Він має шанси реалізуватися саме тому, що з другого боку прийшов приватний гравець.

Ще одна відмінність — в обсягах ресурсів. Кількість грошей, які готові вкласти у міжнародний проєкт, незіставна з тим, що виходить зібрати зусиллями української єврейської громади або з тим, що може вкласти держава.

 

— У нашій розмові не уникнути згадки про арт-директора Меморіального центру, російського режисера Іллю ХРЖАНОВСЬКОГО. Про нього вже сказано багато. Уявімо, що зрештою інвестори Центру поступляться. То що після Хржановського?

— Почнемо спочатку. Когось — о’кей, не невідомо кого, людину без заперечень видатну, але з цілковито інакшим і, м’яко кажучи, суперечливим бекграундом, призначають головним із формування концепції важливого меморіального проєкту. Така ситуація можлива, коли є приватний монополіст або утримувач контрольного пакету акцій, і ця особа ні від кого не залежить. З інтерв’ю Хржановського і з того, що ми знаємо від учасників попередньої команди, відомо, що нового арт-директора привела одна конкретна людина — Фрідман. Чи була з цим згодна решта членів Опікунської ради — невідомо, але ясно, що Фрідман за обсягом коштів, які він готовий вкласти у меморіал, перевищує решту учасників, тому може персонально привести когось і сказати: «Тепер за проєкт відповідає він», — незважаючи на те, що відбувалося в попередні роки. Тобто там панує приватний капітал, який має амбіцію будувати Меморіальний центр у державному заповіднику. Держава посприяла на рівні місцевої влади, легітимізувавши сумнівну з погляду законодавства оборудку з передачі земельної ділянки під меморіал, але ні держава, ні громадськість жодних важелів впливу там не мають. Це повністю приватний проєкт, власник якого може собі дозволити все. Це корінь проблеми з Хржановським. До речі, я не виключаю, що не так-то й просто його зняти.

 

— Після такого скандалу?

— Можна припустити, що скориставшись шквалом критики, Центр провів безоплатне тестування та фокус-групи своєї концепції й може тепер її модернізувати, прибравши найбільш дражливі елементи. Однак мова не про Хржановського, а про те, що взагалі в настільки чутливу сферу пустили приватного гравця, який може ні на кого не зважати. Це суттєве питання, яке слід вирішити, щоб у подальшому таких скандалів не виникало.

 

— Як?

— Потрібна значна участь держави, участь української та єврейської громад і наукової спільноти. Я за те, щоб розвивати український громадсько-державний проєкт. Що ж до другого проєкту, то мені здається, що проблему можна розв’язати досить просто. Ділянку передано під будівництво на сумнівних підставах. Напевно, як мінімум міськрада — а якщо міськрада ангажована, то тоді центральна влада — має підстави, можливо, в судовому порядку оскаржити передачу цієї землі. Я не вважаю, що треба відібрати у потенційних спонсорів можливість щось будувати. Але умовою для реалізації будь-якої масштабної приватної ініціативи у сфері пам’яті є її підконтрольність.

 

— Хто ж контролюватиме?

— Наприклад, справжня, не бутафорська громадська рада, яка формувалась би на відкритих і прозорих підставах, плюс певний контроль з боку держави. У світі існують різні моделі подібної співпраці. Зокрема, в Ізраїлі створене державне Управління із вшанування пам’яті жертв та героїв, а єрусалимський музей Яд Вашем засновано окремим законом кнесету. Але Яд Вашем приймає приватні пожертви, яких там значно більше, аніж державного фінансування, і користується свободою в рішеннях. А Музей історії польських євреїв «Полін» у Варшаві створений на паритетних засадах державою та приватними меценатами. Внесок держави — надання земельної ділянки на історичній території єврейського гетто. Там діє щось на кшталт спостережної ради, в якій держава мала значне право голосу в обговоренні концепції експозиції. Я схиляюся саме до такого формату. Участі держави в наданні ділянки досить для того, щоб вимагати й отримати право вето на неприйнятні моделі та рішення. Інша річ, що й українській державі зараз особливої довіри нема — її позиція може змінюватися залежно від змін у найвищих ешелонах влади. Тому, на мою думку, інституціалізований вплив повинна мати широка українська громадськість: представники єврейської громади — але не весільні генерали, на кшталт Якова ДОВ БЛАЙХА, а ті, хто давно займається меморіалізацією Яру; громадські активісти, Інститут національної пам’яті, академічні структури. Можна виробити принцип, як цей орган формуватиметься. А віддавати все на відкуп приватній лавочці, яка цілком і повністю залежить від конкретної людини, дуже небезпечно. Тому що, як засвідчив досвід попередніх трьох років, будь-які концепції, обнародувані командою приватного проєкту, мають характер димової завіси, за якою можна займатися чим завгодно, — але ці самі концепції не обов’язкові для тих, хто контролює процес. Тому я не бачу особливого сенсу обговорювати злиту робочу версію ідей Хржановського чи історичний наратив, напрацьований попередньою командою, тому що в будь-яку мить конкретний російський бізнесмен, пов’язаний особистими й діловими стосунками з кремлівською елітою, може зробити в цьому меморіалі що завгодно одним своїм рішенням. Це абсолютно неприпустима ситуація.

 

— Останнім часом можна почути й таку думку, що Україна просто не готова до меморіалу такого рівня. Що це все взагалі треба заморозити до кращих часів.

— Я так не вважаю. Ми вже занадто спізнилися. Прибічники приватної ініціативи стверджують: «Мабуть, це й неідеально, але українське суспільство і держава за останні роки багато зробили в Бабиному Ярі? Може, дасте щось зробити тим, хто хоче й може?» І на цей аргумент справді складно відповісти, бо так, Україна не зробила достатньо для меморіалізації жертв Голокосту загалом і Бабиного Яру зокрема. Просто треба робити. Україні необхідно пройти цей шлях, бо, крім усього іншого, це частина долучення до європейського цивілізаційного простору; ще Ярослав ГРИЦАК зауважив, що необхідність рецепції пам’яті про Голокост — вхідний квиток у європейську цивілізацію. В Україні цього не відбулося й на інституціональному рівні, й на рівні масової історичної свідомості. Це наше велике упущення. Можливо, саме завдяки скандальності й елементу епатажу — завдяки дискусії довкола Бабиного Яру нарешті з’являться значущі результати. Суспільство готове, незважаючи на всі складності.

Насправді у нас уже є кілька локальних музеїв, цілком або значною мірою присвячених саме Голокосту — в Дніпрі, Одесі, Харкові й навіть у Кривому Розі. У Чернівцях також останніми роками триває робота над музеєм. Вони реалізовані по-різному, це приватні ініціативи, там є свій наратив, і до нього можуть бути, звісно, зауваження, але якогось несприйняття з боку пересічного українця немає. Навпаки. Тож не бачу жодної проблеми, щоб на державному рівні вшанувати пам’ять жертв цієї колосальної трагедії у великому меморіалі в Україні.

 

— Якщо вдаватися до метафор, то у нас ще, по суті, країна-підліток — з усіма відповідними наслідками. Але, виходить, ми вже досить дорослі?

— Я радше вважаю, що ми не подорослішаємо, якщо цього не зробимо.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Газета: №87, (2020)