ЭКСКЛЮЗИВ САЙТА ВААДА
Владимир Казарин. Единственное, во что можно верить – это единство гражданского общества

 

 
 

Студия "Лимонад" он-лайн

Программа работы студии включает проведение он-лайн лекций, презентаций, концертов и интервью.
Подключение к студии по ссылке.
Расписание по ссылке

Михайло Гаухман. «Історії моїх страждань» Менделя Бейліса

1913 рік в українській і російській інтелектуальній традиції вважається за останній благодатний час перед кривавою епохою першої половини ХХ ст. 

Проте саме події перших років століття й стали прологом до наступних трагедій. Однією із таких насправді зловісних подій була «справа Бейліса» – звинувачення київського єврея Менделя Бейліса в убивстві з «ритуальною метою» християнського хлопчика Андрія Ющинського, тіло якого було знайдено на Лук’янівці (тогочасній околиці Києва) 20 березня 1911 р. Слідство про вбивство завершилося судовим процесом, що тривав із 25 вересня по 28 жовтня 1913 р. На суді присяжні засідателі виправдали Бейліса, а разом із ним – увесь єврейський народ, який опинився на лаві підсудних в особі однієї пересічної людини.

Одним із історичних джерел про «справу Бейліса» є мемуари самого Менделя Бейліса «Історія моїх страждань» (Di geshichte fun maine laiden), які були написані мовою їдиш і побачили світ у Нью-Йорку в 1925 р.1 Наступного року, у 1926 р., вийшов англійський переклад – «The Story of My Sufferings»2. Автор цих рядків не знає їдишу, а тому користувався англійським перекладом.

Сама назва мемуарів не лише вказує на тяжку долю Менделя Бейліса, а й покликається на традиційну історичну культуру євреїв, з погляду якої – історичний процес являє собою історію страждань єврейського народу, що є покаранням за гріхи Обраного народу та передує приходу Месії3. Однак секуляризація вплинула на свідомість мемуариста, позбавивши текст релігійних пояснень причин єврейських страждань та описів прекрасного майбутнього. Для сучасної людини особистого Бога замінила безособова доля.

Мемуари Менделя Бейліса, наскільки нам відомо, не використовувалися в українсько-російській історіографії «справи Бейліса». Серед доступних нам західних праць, посилання на «Історію моїх страждань» містить монографія американського історика Альберта Ліндемана. Він описав антисемітизм кінця ХІХ – початку ХХ ст. крізь призму трьох «справ», що являли собою сфабриковані обвинувачення проти всього єврейського народу: «справи Дрейфуса», «справи Бейліса» та «справи Франка»4. Деякі тези з глави про «справу Бейліса» спираються на висловлювання з мемуарів Бейліса5. Ліндеман застосував «Історію моїх страждань» як джерело фактичної інформації. Звісно, найбільш повними джерелами фактичної інформації є тритомний стенографічний звіт «процесу Бейліса»6, описи судового процесу очевидцями7 та офіційні документи, зокрема, опубліковані8. Вірогідно, або ці російськомовні публікації не були доступні Альберту Ліндеману, а тому він посилався на англомовне видання «Історії моїх страждань», або він прагнув спиратися на джерела, доступні його пересічному читачеві.

Мета нашої статті – визначити специфіку джерельної інформації з мемуарів Менделя Бейліса, складової частини корпусу джерел щодо «справи Бейліса».

2

Інформаційний потенціял «Історії моїх страждань» визначається тим, що нового може надати ця книжка для розуміння «справи Бейліса», порівняно з іншими джерелами. Більша частина мемуарів являє собою емоційний виклад подій «справи Бейліса» з точки зору людини, навколо якої вирували пристрасті. Відтак читання споминів Менделя Бейліса є найкращим засобом ознайомитися зі «справою Бейліса» для нефахівців, а для фахівців – важливим доповненням тогочасних документів і публіцистики, які забувають про самого підсудного. Ми пропонуємо звернути особливу увагу на два моменти з «Історії моїх страждань», які доповнюють наше уявлення про перебіг сумнозвісної «справи».

Перший момент – обставини зміни обвинувального акту. Річ у тім, що перший обвинувальний акт проти Менделя Бейліса з’явився у січні 1912 р. Але на судовому процесі сторона обвинувачення виходила з іншого, принципово відмінного, обвинувального акту. Приступні нам джерела, окрім цих мемуарів, зосереджують увагу на самому суді, а не на обставинах досудового слідства. Натомість мемуарист зосередився на часі, коли постав перший акт обвинувачення.

У січні 1912 р. Мендель Бейліс отримав текст обвинувального акту, що здивував його, бо в акті йшлося не про «ритуальне вбивство» Андрія Ющинського, а про вбивство, непов’язане із жодними релігійними мотивами (p. 629). Однак підготовка судового процесу затягувалася. Суд розпочався лише у вересні 1913 р.

Для розуміння ситуації, яка спричинила подовження слідства і перегляд формулювання звинувачення, звернемося до стенографічного звіту «процесу Бейліса». На суді Василь Маклаков, один із адвокатів Менделя Бейліса, заявив, що винуватцем заплутаности справи був київський журналіст Степан Бразуль-Брушковський. Останній провів у 1912 р., після появи першого обвинувального акту, приватне розслідування вбивства Ющинського. Адвокат не пожалів фарб, щоб описати неґативну роль Бразуль-Брушковського у слідстві в «справі Бейліса»:

…Бразуль-Брушковський заслужив подяку від сторони обвинувачення. Йому Бейліс має вклонитися в пояс. Якщо цей процес іде так нерівно, так дивно, то певно, значною мірою він зобов’язаний Бразуль-Брушковському. Адже подумайте самі, щоб стало робити обвинувачення, якби в них не було Бразуль-Брушковського? <…> Усі головні найкращі місця наших супротивників [із судових дебатів. – М. Г.], найбільш цікаві місця з обвинувального акту – всі присвячені розбору дій Бразуль-Брушковського, а не Бейліса, і якщо ми сидимо тут [у судовій залі. – М. Г.] більше місяця, то зовсім не через Бейліса, а через Бразуль-Брушковського10.

Зіставлення розповіді Менделя Бейліса і промови Василя Маклакова показує, що саме приватне розслідування Степана Бразуль-Брушковського, який залучив до розслідування Миколу Красовського – колишнього слідчого в справі про вбивство Андрія Ющинського, були використані проти Бейліса. Саме публікація журналістом у пресі результатів розслідування, які підтримували версію вбивства Ющинського злочинною бандою з Лук’янівки, спричинила відмову прокуратури від попереднього обвинувального акту та складення нового акту – заснованому на уявленні про існування «ритуальних убивств» євреями християн. Тож поєднання відомостей із різних джерел дозволяє відтворити ситуацію зі зміною формулювання обвинувачення проти Бейліса.

Другий важливий момент – тиск слідства на звинуваченого. Минуло декілька місяців після висунення першого обвинувального акту, але жодних подій не відбувалося. До Менделя Бейліса лише доходили чутки про приватне розслідування Степана Бразуль-Брушковського. Одного разу його викликав до свого кабінету суддя Машкевич. Після того, як привели Бейліса – до кабінету завели його дружину і дітей. Сім’ї дозволили кілька хвилин провести разом під наглядом шести чиновників. Тільки-но рідних вивели з кабінету, прокурор Федір Чаплинський сказав Менделю Бейлісу:

Так, Бейліс, ось як діють Ваші єврейські друзі. Коли раніше Бейліс потребував допомоги, він отримував гроші та був дуже-дуже добрим чоловіком. А наразі, коли він знову потребує ще більшої допомоги, про нього зовсім забули. Ваша бідна дружина також страждає та має бути злою на євреїв (p. 76–77).

Проте Бейліс витримав ці емоційні вдари. Він відповів прокурору:

Якщо жорстокий селянин спроможний замордувати невинну дитину, аби викликати погром проти євреїв, то як євреї можуть взяти участь у цьому? Що тоді робити євреям? Нехай я буду за ґратами. Я маю терпіння. Суд покаже, ясна річ, що я невинуватий (p. 77).

Після цих слів Менделя Бейліса повернули до в’язниці. Слідчим не вдалося натиснути на нього та вирвати «зізнання» в убивстві Андрія Ющинського. Але одного вечора до тюремної камери ввійшли чотири службовці. Один із них показав Бейлісу маніфест з приводу 300-річчя династії Романових, який проголошував амністію каторжникам. Звісно, наш герой здивувався, навіщо йому, не каторжнику, цей маніфест. Тоді чиновник пояснив:

Ви добре знаєте самі, що страждаєте несправедливо. Я, вірогідно, поводив би себе так само, як і Ви, якби був на Вашому місці. Ви бідна людина, а тому Вам слід зробити так, як Вам кажуть. Якщо Ви скажете нам правду, Ви відправитесь у дуже привабливу подорож. Вас переправлять закордон і там Ви проведете решту частину життя. Ви лише дасте відповідь на питання, що ним тепер переймається весь світ. Хай там як, Ви вперто приховуєте правду, бо мовчання, на Вашу думку, захищає єврейський народ, проте Ви тільки шкодите самому собі. Навіщо Вам страждати ні за що? Це Ваш вибір, але скажіть одне слово та станете щасливою людиною протягом решти Ваших днів (p. 78).

Мендель Бейліс ледве втримав себе і знайшов відповідь: «Це – правда. Увесь світ чекає на правду. Суд покаже справжню істину» (p. 79). Він сприйняв спроби слідства натиснути на нього – як випробування долі, які він мусив витримати:

Одну річ я завжди бачив перед собою: жахливе звинувачення у ритуальному вбивстві неминуче зітре добре ім’я єврейського народу. Це була моя доля, що все спрямовано проти мене, і щоб це витримати, я залишався живим. Я мусив використати всі свої сили, я мусив вистраждати все без нарікань, аби вороги мого народи не досягли свого тріюмфу (p. 81–82).

3

Остання частина спогадів цікава тим, що містить опис реакції громадськости на переможне завершення судового процесу та оповідає про подальшу долю нашого героя. Він опинився у складній ситуації: з одного боку, тисячі людей вітали його із виправданням, а з іншого боку – він боявся за своє життя. Саме через цю загрозу, першу ніч після вироку Мендель Бейліс провів у в’язниці та лише наступного дня повернувся додому. З того моменту впродовж кількох тижнів не вщухав потік відвідувачів, переважно – з квітами, до будинку Бейлісів і лавина листів, адресованих нашому герою, серед яких були й листи з погрозами. А найбільш вразило нашого героя відвідування його православним священиком:

Одного разу до мене завітав російський священик. Він увійшов до будинку і без жодних слів упав на коліна, перехрестився та заплакав, немов маленьке дитя: «Пан Бейліс, – вимовив він невдовзі, – Ви знаєте, що мій учинок наражає мене на небезпеку. Я не повинен був приходити, щоб подякувати Вам за все. Я мав направити свої привітання листовно, але наважився прийти. Моє сумління не дозволяє вчинити інакше. Я прийшов, щоб попрохати вибачення від імені свого народу».

Він поцілував мою руку, доки я встиг ворухнутися, і відразу пішов. Цей інцидент справив на мене глибоке враження. Я відчув винятковість події, коли російський священик прийшов до єврея, щоб поцілувати йому руку і впасти навколішки перед ним. Що за дивні створіння – ці російські люди! З одного боку, серед них є замисловські11, шмакови12 і скажені банди чорної сотні; з іншого боку, знайшовся один російський священик, котрий прийшов вибачитися перед євреями за нескінченні переслідування їх (p. 205–20713).

Менделю Бейлісу важко було усвідомити, як в одних і тих самих людях поєднується й ненависть, і любов до своїх іноетнічних сусідів. Загалом поєднання любови і ненависти, на нашу думку, є найбільшою загадкою людською душі. Подібні слова могли подумки повторювати євреї в епоху Голокосту, які стикалися й з тими, хто прагнув урятувати своїх сусідів-євреїв, і з тими, хто радів «вирішенню єврейського питання» руками німців.

Протиставлення одного священика, а не представників опозиційної громадськости, монархістам-юдофобам зумовлено тим, що православне духівництво поділяло праворадикальні ідеї. Незважаючи на офіційне мовчання Російської православної церкви щодо «справи Бейліса», ієрархи з Правобережної України підтримали «кривавий наклеп»14, а після судового процесу – розпочали збір коштів на спорудження храму в пам’ять про «вбитого євреями-бузувірами» Андрія Ющинського15. Саме тому цей священик, відвідуючи Менделя Бейліса, перебував у збуджено-пригніченому стані. Він мав острах перед церковним керівництвом, і саме тому це відвідування настільки вразило нашого героя, якого, здавалося б, нічим вже не можна було здивувати.

Мемуарист не розповів, що було джерелом існування його родини під час і після «справи». Припускаємо, що фізичне і моральне навантаження дворічного слідства підірвали здоров’я Менделя Бейліса, і він не міг заробляти на життя. Наскільки ми розуміємо, після суду сім’я Бейлісів існувала на кошти, подаровані його прихильниками, та гонорари від інтерв’ю американським журналістам. Однак було зрозуміло, що далі залишатися в Росії він не може. Пропозиції про еміґрацію надходили з Лондона, Берліна і Відня. Нарешті, київські друзі порадили йому Палестину:

Бувай, Києве, прощавай, моя рідна земля, прощавайте, мої друзі, з якими я провів своє життя! Я збираюся до землі своїх предків, до Святої землі, що тече молоком і медом, і до якої завжди прагнуло моє серце. Я збираюся віддати своє тіло і душу Землі Ізраїлю. Ці думки промайнули у моїй свідомости (p. 216).

І в грудні 1913 р. сім’я Бейлісів відправилася до австрійського Трієсту, звідки (через Олександрію) у лютому 1914 р. прибула до Хайфи. Бейліси оселилися у селищі Петах-Тіква, а старший син поступив до гімназії в Яфі (сучасний Тель-Авів). З початком Першої світової війни старший син Менделя Бейліса вступив добровольцем до турецької армії, сподіваючись, що участь єврейських переселенців у воєнних діях покращить ставлення влади Османській імперії до сіоністського руху. Натомість жорстоке поводження турецьких офіцерів з єврейськими новобранцями призвело до того, що Бейліс-молодший дезертирував і повернувся до батьківського дому. Невдовзі в Газі висадилися британські війська. На зустріч британцям, напередодні вступу турецьких військ до Петах-Тікви, вирушили Бейліси. І щойно турецькі війська опинилися у Петах-Тікві, вони зруйнували будинок Бейлісів…

Згодом Бейліси переїхали до Лондона. Там Бейліс-молодший був прийнятий першим солдатом єврейського легіону, створеного сіоністами у лютому 1918 р.16 Згодом решта родини перебралася з Лондона до Нью-Йорка, в якому й була написана і видана «Історія моїх страждань».
Спогади Менделя Бейліса оповідають про переживання нашого героя і його подальшу долю. До того ж «Історія моїх страждань» допомагає вписати «справу Бейліса» в нескінчений мартиролог традиційної історичної свідомости євреїв – «історію єврейських страждань» – від руйнації Другого храму в 70 р. н. е. до приходу Месії.

«Історія моїх страждань» являє собою не тільки, так би мовити, «емоційний двійник» офіційних документів і публіцистичних виступів. Інформаційний потенціял мемуарів Менделя Бейліса полягає в тому, що вони доповнюють тогочасні історичні джерела двома значущими епізодами «справи Бейліса» – про зміну обвинувального акта і спроби слідства натиснути на звинуваченого, а також дозволяють відтворити суспільну атмосферу по завершенню судового процесу – атмосферу радості від епохальної перемоги та страху перед загрозою помсти.

Джерело: http://historians.in.ua

Примітки:

1.    Beilis M. Di geshichte fun maine laiden. – New-York: Mendel Beilis Publishing Co., 1925. (Мовою їдиш).

2.    Beilis M. The Story of My Sufferings / Translated by H. Goldberg; Introduction by H. Bernstein; Edited by A. Margolin. – New-York: Mendel Beilis Publishing Co., 1926.

3.    Див., напр., розгляд українським істориком Саулом Боровим єврейських хронік доби «Хмельниччини» та самі опубліковані ним єврейські тексти: Боровой С. Я. Национально-освободительная борьба украинского народа против польского владычества и еврейское население Украины // Исторические записки. – 1940. – Т. 9. – С. 103–107; Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельничины») / Исслед., пер. и коммент. С. Я. Борового. – М.– Иерусалим: Мосты культуры; Гешарим, 1997.

4. Lindemann A. The Jew Accused. Three Anti-Semitic Affairs (Dreyfus, Beilis, Frank), 1894–1915. – Cambridge, 1992.

5.    Ibid. – P. 174–192.

6.    Дело Бейлиса. Стенографический отчёт. – К., 1913. – Т. І. Судебное следствие (Первые шестнадцать дней). Обвинительный акт и допрос свидетелей. С приложением алфавитного поименного указателя; Дело Бейлиса. Стенографический отчёт. – К., 1913. – Т. ІІ. Судебное следствие. Допрос свидетелей и заключения экспертов. (Заседания 17–28). С приложением алфавитного поименного указателя; Дело Бейлиса. Стенографический отчёт. – К., 1913. – Т. ІІІ. Прения сторон. Речи прокурора, гражданских истцов, защиты и резюме председателя. (Заседания 29–34). С приложением алфавитного поименного указателя.

7.    Бонч-Бруевич В. Знамение времени. Убийство Андрея Ющинского и дело Бейлиса. (Впечатления Киевского процесса). – Изд. 2-ое, пересмотр. и доп. – М., 1921.

8.    Процесс Бейлиса в оценке департамента полиции / Коммент. А. С. Тагера // Красный архив. – 1931. – Т. 1; Царское правительство и процесс Бейлиса / Коммент. А. С. Тагера // Красный архив. – 1932. – Т. 5–6; Дело Менделя Бейлиса. Материалы Чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства о судебном процессе 1913 г. по обвинению в ритуальном процессе / Сост. Р. Ш. Ганелин, В. Е. Кельнер, И. В. Лукоянов. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 1999.

9.    Тут і далі в дужках наведені посилання на сторінки англомовного видання: Beilis M. The Story of My Sufferings. – New-York, 1926.

10. Дело Бейлиса. Стенографический отчёт. – Т. ІІІ. – С. 128.

11. Георгій Георгієвич Замисловський (1872–1920 рр.) – політик-чорносотенець, депутат Державної Думи, автор антисемітської книжки «Убийство Андрюши Ющинского» (1917 р.), представник сторони обвинувачення на «процесі Бейліса».

12. Олексій Семенович Шмаков (1852–1916 рр.) – політик-чорносотенець, автор антисемітської книжки «Свобода и евреи» (1906 р.), представник сторони обвинувачення на «процесі Бейліса».

13. Сторінка 206 зайнята ілюстрацією.

14. Фирсов С. Симптомы болезни «симфонического» государства: «дело» Бейлиса и Православная Российская Церковь. – Режим доступа:http://www.jcrelations.net/%D0%A1%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B0.3174.0.html?L=7.

15. Воззвание // Киевские епархиальные ведомости. – 1914. –№ 3 (19 января). – Часть неофициальная. – С. 67–68.

16. Жаботинский В. Е. Слово о полку. История еврейского легиона по воспоминаниям его инициатора. – Париж, 1928. – С. 107. Однак Володимир Жаботинський не згадує Бейліса-молодшого на сторінках цієї книжки.

 

nike air max 90 zappos

рубрика: