Самообмеження та самопожертва. Звернення Йосифа Зісельса, в.о. головуючого Ініціативної групи «Першого грудня»

Якщо ми розуміємо, що ця війна дуже надовго, чи готуємо ми своїх дітей та онуків (і хлопців, і дівчат) до ймовірної воєнної служби?

​
Фото: Артем Галкін, Ukrainer

За моїм суб’єктивним баченням, Україна знаходиться всередині екзистенційної, міжцивілізаційної війни, яка, на жаль, вже майже чотири роки розгортається на теренах нашої країни.

Екзистенційна війна – це війна, яка обумовлена не стільки економічними або географічними випадковими, спонтанними обставинами і якої можна було уникнути в той чи інший момент нашої історії. Ні, ця війна детермінована нашим історичним вибором після набуття незалежності, глибокими історичними причинами і, як результат, – нашими новими колективними цінностями, нашою новою колективною ідентичністю.

Війна, що почалася у 2014 році, як суто імперіалістична, у другій половині 2022 року трансформувалася поступово у міжцивілізаційну війну, коли у світі сформувалися дві коаліції. З одного боку проти України почала «воювати» агресивна частина авторитарної цивілізації: імперіалістичній росії почали активно допомагати Північна Корея, Китай, Іран, Сирія, Білорусь, Куба, Венесуела та інші. Водночас з другого боку за Україну виступила демократична цивілізація, яка й досі допомагає нам протистояти зовнішній агресії.

Наявність двох потужних масивів країн та народів обумовлює, як похідну, наявність двох величезних цивілізаційних ресурсів – людських, економічних, фінансових, політичних та воєнних, масштаби яких оцінити майже неможливо.

У результаті жорсткої взаємодії двох згаданих цивілізацій утворилася глобальна, системна, динамічна рівновага між ними, проекція якої спостерігається також і на фронті – у вигляді квазістабільної лінії зіткнення, яка вже три роки відображає неможливість жодної із сторін швидко закінчити цю війну.

Зазначена глобальна рівновага з очевидністю вказує на те, що тільки чинники величезної потужності, співмірні з тими, що утворили рівновагу, можуть перевести цю рівновагу на новий шабель, ближчий до реалізації національних інтересів України.

Зусилля країн демократичної цивілізації закінчити війну дипломатичним шляхом стикаються з небажанням іншої – агресивної сторони дозволити народам та країнам вільно обирати свій шлях розвитку і переходити еволюційно від авторитарної до демократичної цивілізації.

Умови для сталого миру можливі тільки тоді, коли навколо України або утвориться коло демократичних країн за рахунок колапсу росії, або коли Україна стане настільки сильною, що будь-яка спроба порушити її суверенітет та незалежність зустрічатиме потужний та руйнівний спротив та відкидатиме агресора у глибину його території.

Я переконаний, що у найближчі десятиріччя зазначені вище країни авторитарної цивілізації за визначенням не зможуть стати демократичними, що виключає повністю перший варіант здобуття миру.

Залишається тільки другий шлях – безмежне, постійне посилення демократичної цивілізації, передусім України, новий формат "холодної війни", який за аналогією з "холодною війною" 1950-80-х років забезпечуватиме умовний паритет сил та відповідну стабільність у світовому просторі.

Перед тим як звернутися до міжнародної спільноти із зазначеним переконанням посилити спротив агресивній автократії, вважаю за потрібне звернутися до усіх громадян України, де б вони не проживали, з риторичним питанням: чи усі ми робимо максимум для нашої перемоги?

За опосередкованими, приблизними підрахунками, лише 30% українських повнолітніх громадян зосереджені повністю чи значною мірою на діяльності, спрямованій на перемогу України. Не змінившись самі, чи маємо ми моральне право закликати громадян інших країн віддавати нашій спільній перемозі більше, ніж віддаємо ми? Війна майже не змінила умови, достаток, комфорт життя у більшості громадян. Кожен з нас має відповісти собі на важливе запитання: чи обмежив він особисті, сімейні, корпоративні потреби настільки, щоб максимально позитивно впливати на українську перемогу і завдяки цьому – жити в мирі зі своїм сумлінням.

Такі війни, як наша, не виграються на обмеженій «економії» власного, а виключно на максимальному самообмеженні своїх, сімейних та корпоративних інтересів. Тільки обмеживши себе, ми можемо пожертвувати решту Україні. Самопожертва, до якої я закликаю, складається з усіх складових – нашого часу, енергії, здібностей, уваги і якщо потрібно, як це роблять наші воїни на фронті, здоров’я та життя.

Один з потужних ресурсів, який ми з вами можемо (хоч це не просто) створити разом – людський ресурс. Еволюція України за 34 роки з моменту набуття незалежності вже змінила нас настільки, що ми змогли зупинити росію. Це зусилля саме тих 30% дорослих громадян, які вже жертвують різними аспектами свого життя заради України, це саме вони утворюють громадянське суспільство, яке з 2014 року і до сьогодні делегувало своїх найкращих синів та дочок добровольцями на фронт. Але навіть такого потужного ресурсу не вистачає нам для перемоги.

Тому і постало перед нами запитання, яке винесене у підзаголовок звернення. Чи готуємо ми своїх дітей та онуків (хлопців та дівчат) до ймовірної воєнної служби. Ховатися самим і ховати дітей та онуків від ЗСУ – це недалекоглядний і нерозумний шлях. Багато воїнів, передусім добровольців, загинули, зокрема, й тому, що при дуже високій мотивації не були професійно готові до реальних потужних бойових дій. Служба у ЗСУ, як і відповідна попередня військова підготовка з дитячого віку, вчить передусім виживанню у бойових умовах, а вже після цього – знищенню ворога.

Наскільки це можливо, Україна повинна поступово перетворюватися у мілітарну державу. Якщо перед наступними агресіями росії нас буде не 30%, а 50-60-70% це й створить дуже потужний чинник, який, без сумнівів,  позитивно впливатиме на українську перемогу.